Я считаю, что одной из главных причин откочевки многих казахских племен было поражение хана Абулхаира от ойратов под стенами Сыгнака. Потому что откочевка тогда служила формой протеста кочевников против тяжелых налогов и повинностей, феодальных междоусобиц и непрекращающихся никогда войн.
После откочевки последовало образование Казахского ханства к 1465–1466 годам. Сразу же прекратилось разделение власти между разными государствами, это сплочению казахского народа. Сравнивая жизнь людей до образования Казахского ханства, я могу доказать что жизнь в долине рек Чу и Таласа при султанах Керее и Жаныбеке, была намного лучше их прежней, ведь из-за феодальных междоусобиц народ тогда был раздроблен.
Также были установлены прочные связи с соседними странами, это было конечно невозможно без создания своего ханства. Как известно, история любого народа всегда развивалась во взаимодействии с иными народами и их культурами. И быстрое экономическое и культурное развитие, а также расцвет традиций и обычаев, показывает, что смелость людей, которую они проявили покинув свои привычные земли из-за тяжелой жизни и открывших для себя и будущих поколений родной дом, без повинностей, междоусобных войн и огромных налогов, было не зря.
Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднаннями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.
Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.
Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.
Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.
Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.
Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.
Период правления Екатерины Второй в истории России называют "золотым веком". Екатерина обладала острым чутьём на талантливых людей и на удачные идеи. Получив государство в состоянии упадка, она сформировала основные направления его развития: просвещение нации; соблюдение законов; учреждение полиции; "изобильность"; военная мощь. Последовавшие за этим реформы охватили практически все сферы жизни. Это привело к развитию промышленности и сельского хозяйства. Россия стала экспортёром зерна. В 4 раза увеличился размер казны. Были введены бумажные деньги. Произошёл резкий рост населения, появились новые города. Первая вакцинация против оспы была инциативой Екатерины, первой подвергнувшейся вакцинации и показав тем самым пример своим подданным. После Русско-турецкой войны в состав России вошли земли Новороссии. Грузии приняла Российское подданство. Польша вернула прежние русские земли.