Справою Бейліса називають суд над київським євреєм Менахемом Менделем Бейлісом. Вихідним пунктом стало вбивство дванадцятирічного хлопчика Андрія Ющинського 12 березня 1911 року. Цей процес викликав обурення в Європі через політичну інструменталізацію процесу (антисемітизм).
Під враженням Жовтневого маніфесту та реформ Столипіна, політична дискусія в Російській імперії все частіше мала місце; зокрема, почали виступати за скасування антиєврейських законів. Міністр юстиції Іван Щегловітов став її захисником і зміг отримати значний після вбивства Столипіна в 1911 році.
20 березня 1911 року в печері під Києвом було знайдено тіло Андрія Ющинського, який зник за вісім днів раніше. Тіло його було частково роздягнене і мало майже 50 колото-різаних поранень. На його похороні були розповсюджені листівки, які зображували вбивство хлопця як ритуальне вбивство, яке здійснили євреї.
Попри докази того, що вбивцею була Віра Чеберяк, київські консерватори та ультраправі чорносотенці вимагали звинувачення саме у ритуальному вбивстві. За підтримки МВС їм вдалося звільнити інспектора міліції. На підставі свідчень службовця, єврея Менделя Бейліса було заарештовано та звинувачено у викраденні та вбивстві Ющинського.
Навіть через два роки після його арешту обвинувачення все ще не мало доказів проти Бейліса. Однак процес розпочався в 1913 році. Попри успіх захисту, який підтверджував невинність Бейліса, обвинувачення стверджувало, що вбивство Ющинського насправді було ритуальним вбивством невідомих єврейських злочинців.
ЗМІ повідомляли про справу Бейліса по всій Європі. Очевидна причетність вищих державних службовців до помилкових звинувачень викликала велике обурення за кордоном. Після Лютневої революції 1917 року численні слідчі справи Бейліса були заарештовані. Веру Чеберяк та членів її банди судили в 1919 році через вбивство Ющинського.
Луи-Филипп пришёл к власти в 1830 году в ходе буржуазно-либеральной Июльской революции, которая свергла реакционный режим Бурбонов в лице Карла X. Восемнадцать лет правления Луи-Филиппа (так называемая Июльская монархия) были характеризованы постепенным отходом от идей либерализма, учащающимися скандалами и возрастающей коррупцией. В конечном итоге Луи-Филипп присоединился к Священному союзу монархов России, Австро-Венгрии и Пруссии. Целью этого основанного на Венском конгрессе в 1815 союза было восстановление в Европе порядка, существовавшего до Французской революции 1789. Это выражалось прежде всего в обновлённом доминировании дворянства и возвращении его привилегий.
Франсуа Гизо
К середине 1840-х годов во Франции наметились признаки социального и экономического кризиса. Несмотря на продолжающийся промышленный подъём, участились массовые банкротства, увеличивалось число уволенных и безработных, постоянно росли цены. В 1845—1847 годах страну постигли тяжёлые неурожаи. «Король-буржуа», «народный король» Луи-Филипп уже не устраивал не только простолюдинов (легенды о его «простоте» и популистские прогулки по Елисейским полям без охраны с зонтиком под мышкой быстро надоели простому народу), но и буржуазию. Прежде всего её разозлило введение избирательного права, при котором голоса были более не равны, а взвешивались в зависимости от доходов голосующего, что на практике уменьшало влияние буржуазии на законодательство. Луи-Филипп покровительствовал только своим родственникам и друзьям, погрязшим в финансовых аферах и взятках. Всё внимание правительства было обращено на денежную аристократию, которой король отдавал явное предпочтение, чем простому народу: на высших чиновников, банкиров, крупных торговцев и промышленников, для которых были созданы самые благоприятные условия в политике и бизнесе. Повсеместно распространилось убеждение, что избирательная система должна быть изменена. В палате депутатов всё чаще звучало требование расширить избирательное право на всех налогоплательщиков, но король упорно отвергал всякую мысль о политических изменениях. Эти настроения в нём поддерживал самый влиятельный министр последних семи лет его царствования — Франсуа Гизо, ставший в 1847 году во главе кабинета. На все требования палаты снизить избирательный ценз он отвечал отказами.
Нет ничего удивительного, что в те годы на жизнь короля было совершенно более десяти покушений. Совершали их как члены тайных обществ (например, Фиески из «Общества прав человека» Огюста Бланки, стрелявший в короля 28 июля 1835), так и малограмотные одиночки, наслушавшиеся пропаганды радикалов. В 1840 году у очередного человека, покушавшегося на жизнь короля, полотёра Жоржа Дармеса, спросили на следствии, какова его профессия. «Истребитель тиранов, — гордо ответил он. — Я хотел Францию». Всееобщее недовольство Июльской монархией и её главой нарастало.
Среди рабочих недовольство затруднительным социальным положением, обострённым сельскохозяйственным и торговым кризисом 1847 года, переросло в революционные настр