Ймовірно, цензор бачив у поемі антипольське спрямування і вважав, що полякам варто нагадати події Коліївщини 1768 року, щоб застерегти їх від повстань проти царя, влада якого гарантувала міжнаціональний і міжконфесійний мир. Та навряд чи Шевченко сподівався, що серед читачів поеми будуть поляки. Він відсилав своїх гайдамаків, своїх «синів» (створених ним у Петербурзі літературних персонажів) в Україну, де «найдеться душа щира, / Не дасть погибати ...». У вступі гайдамаки звертаються до автора як до батька – з проханням благословити їх на пошуки долі в широкому світі. Чи означає це лише успіх поеми в читачів? Чи, може, йдеться про те, щоб «літературні» гайдамаки нагадали нащадкам справжніх коліїв, байдужим онукам-кріпакам, славу їхніх дідів? Ясна річ, Шевченкові йшлося про відродження козацько-гайдамацької слави, про всенародне повстання (згадаймо слова «Заповіту») за волю, за право українців бути господарями на своїй землі.
