Турецька культура в XVI-XVII ст. розвивалася під впливом ісламу. Релігійні норми забороняли світську освіту (всі школи в Османській імперії існували тільки при мечетях). Коран не дозволяв митцям зображувати людей і тварин, бо намальований образ начебто міг відібрати душу. Але, попри ці та інші заборони, в Османській імперії з'явились і цікаві наукові праці та літературні твори, і чудові пам'ятки архітектури та образотворчого мистецтва.
У тогочасній турецькій культурі можна вирізнити два періоди: від другої половини XV ст. до кінця XVI ст. — піднесення, а починаючи із XVII ст., — занепад.
Піднесення турецької культури знайшло відображення насамперед у розвиткові літератури та образотворчого мистецтва. Другу половину XVI і XVII ст. вважали «золотим віком» турецької поезії. Чудовим поетом тієї доби був МоялаМахмуд, відомий під псевдонімом Абдуль Баки. Поширеним лейтмотивом тогочасної поезії стало уславлення радощів життя. Поет ІльясРевані у своїх творах вихваляв переваги легкого та безтурботного життя, побут і звичаї мешканців Стамбула, радощі кохання. У часи занепаду Османської імперії набув поширення сатиричний жанр. Представники цього напряму висміювали життя панівних верств імперії, що бездумно сприяли її занепаду. У творах поетів, які писали для султана та його наближених, більше уваги приділялося вишуканості форми, ніж змістові віршів.
У турецькій прозі часів розквіту імперії набули поширення невеликі оповіді, анекдоти, усмішки, складені письменником Лямі. У своїх збірках він вперше помістив розповіді про ходжу Насреддина. Цей сільський імам з його гострими жартами, поєднаними з добрим народним гумором, став у майбутньому відомим в усьому світі.
Наукових досягнень було набагато менше. Це пояснювалося, передусім, низьким рівнем розвитку освіти та домінуванням ісламу в усіх сферах науки і культури. В XVI ст. найбільш відомими вченими були ЄвліяЧелебі та Хаджі Халіф. Учений і мандрівник ЄвліяЧелебі написав «Книгу мандрів», в якій виклав власні враження від багатьох країн Європи, Азії та Африки. Хаджі Халіф створив працю «Дзеркало світу», в якій, спираючись на арабські та європейські джерела, описав будову Всесвіту.
Значного розквіту досягла в XVI ст. турецька архітектура. Султан Сулейман І приділяв особливу увагу зведенню у столиці своєї імперії нових мечетей, лікарень, фортець, мостів, караван-сараїв та інших будівель. Він намагався, як казали сучасники, перетворити візантійський Константинополь у Стамбул — справжнє серце Османської імперії. Розвиток турецької архітектури в той час був пов'язаний з діяльністю КоджаСимана — грецького архітектора, який перебував на службі в турецького султана. За своє напрочуд довге життя (1490-1588) він збудував 360 споруд. Найвідомішими серед них стали мечеті Шахзаде і Сулейманів у Стамбулі, мечеть Селіма в Едірне та ін.
Особлива увага приділялася зовнішньому вигляду будівель. Палаци, мечеті, лазні та інші громадські будівлі прикрашалися складним орнаментом, вирізьбленим по дереву та каменю. Заборона зображувати тварин і людей змушувала митців створювати складні орнаменти з геометричних фігур і рослин.
древности территория Болгарии была заселена фракийцами, которые в V веке до н. э. создали Одрисское царство. С IV века до н. э. — под властью Македонской державы, с I века н. э. — Древнего Рима (провинции Мёзия и Фракия). Со II по VI век территория Болгарии подвергалась нападениям со стороны многочисленных варварских племён. С 395 года — в составе Византии. В VI—VII веках заселена протоболгарами и славянами. В 681 году хан Аспарух основал Первое Болгарское царство со столицей в На всём протяжении истории болгары вели постоянные войны с Византией. Около 865 года князь Борис I принял христианство. При Симеоне I страна пережила «золотой век». В 1018 году Болгария была покорена Византией. В 1186 году государство, известное как Второе Болгарское царство, со столицей в Тырнове было восстановлено. При Иване Асене II (правл. 1218—1241) Болгария играла на Балканах роль гегемона. Завоёвана турками в 1396 году. На землях болгар образовано бейлербейство Румелия, центром которого в XVI веке стала София. В середине XVIII века начался подъём национального самосознания болгар. Русско-турецкая война (1877—1878) привела к созданию в 1878 году автономного княжества Болгария. В 1908 году провозглашено независимое Болгарское царство. В двух мировых войнах Болгария выступала на стороне Германии. В 1944 году была свергнута династия Кобургов. После Второй мировой войны начато строительство социализма, страна присоединилась к СЭВ (1949) и Организации Варшавского договора (1955). После отстранения от власти Т. Живкова в 1989 году были начаты рыночные реформы. В 2004 году Болгария присоединилась к НАТО, в 2007 году вступила в Европейский союз.
Название страны в форме «Булгария» (греч. Βουλγαρία) впервые упоминается в византийских источниках. В болгарских памятниках Болгария фигурирует под названием въ блъгарѣхъ — «земля, населённая болгарами». За пределами страны Болгария была также известна как Загория, Загоре, Загора. После присвоения Симеоном титула царя в болгарских правовых документах получило распространение название «болгарское царство», реже — «держава» (ст.-слав. Блъгарско царство/държава)[1].
Объяснение:
