Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
Князь Святослав Игоревич родился в 940 году. Эту дату трудно назвать точной, поскольку в разных источниках она отличается. Он был сыном убитого князя Игоря, но в первый годы после смерти отца трон он не занимал, поскольку был совсем юнным, а страной правила его мать, княгиня Ольга.
Военные походы
В 964 году началась военная деятельность юноши – он повел свое войско на восток, против вятичей. После покорения этого племени князь Святослав Игоревич отправился дальше. На этот раз на его пути был Хазарский Каганат. Раньше это было великое государство, распростертое между Волгой и Доном, но на ту пору Каганат уже утратил былое величие.
Хазары это кочевники, которые промышляли главным образом скотоводством, земледелием, работорговлей и взиманием пошлины с судов. На территории Каганата, по рекам его пронзающим, проходили многие торговые пути, в частности путь Серебрян, по которому шел главный поток драгоценностей из Азии в Европу.
Правление великого князя-воина началось именно с восточного похода, поскольку было крайне важным, чтобы этот торговый путь находился под контролем Киевской Руси. Это был важный момент, поскольку еще Олег построил крепость Тмутаракань, которая позволяла обходить судам Хазарскую территорию. Однако в ответ на это в 830 году была возведена Хазарская крепость Саркел, которая блокировала этот обходной путь. Походом на Саркел, начинались новые походы князя Святослава. В 865 году Святослав Игоревич захватил крепость Саркел, которую впоследствии переименовали в Белая Вежа. Следующим пунктом движения армии русского правителя был северный Кавказ. На своем пути князь Святослав Игоревич разрушал Хазарские города. Кроме того, в этот период правления русичами были нанесены поражения племенам ясов (осетин) и черкесов. Восточные походы князя Святослава этого периода отличались своей успешностью.

Поход на Болгарию
Дальнейшая деятельность Руси была скорректирова на Византийской империей. В 967 году император Византии с Святослава вздумал решить свои давние проблемы. Греки хотели наказать болгар, земли которых часто использовались венграми для прохода к морую, чтобы в дальнейшем угрожать грекам. Византийцы отправили в Киев послов с обещаниями богатых даров, если князь Святослав Игоревич согласится напасть на болгар. Правитель Руси отличалось расчетливость и корыстностью. Он принял предложение послов и во главе 60-ти тысячного войска двинулся через Дунай в Болгарию. Поход в Болгарскую землю увенчались успехом. Болгары не могли на равных сражаться и сдались. Победители захватили великое множество богатств и остановились в городе Переяслаец, севернее современного города Варна.
