Певний прорив в уніфікації терміну «форма правління» зробила Швеція, де вперше було вжито на офіційному рівні у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні найвищих ланок і мав відповідну назву. Про форму правління як характеристику владної системи держави йшлося у Конституції Норвегії 1814 р., Португалії (1826 р.), Саксонії (1831 р.), Франції (1848 р.). У ХІХ ст. на понятійно-дефініційному рівні форма правління майже не досліджувалась, адже вироблене визначення влаштовувало теоретиків. У радянській юридичній науці поняття форми правління визначалося за до різних підходів, ідеологічно зумовлених. У 60-80 рр. ХХ ст. радянські юристи визначились з поняттям «форми держави», котра складається з 3 компонентів — форми державного правління, форми державного устрою, форми політичного режиму. У 80-х рр. визначення набуває чіткого значення: «форма правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням». Традиційно в юридичній літературі виділяються дві форми правління — монархія й республіка. До цих двох основних форм включають і інакші форми, все ж ні одна із них не дістала загального визнання. Так склалось історично, що першою із новітніх форм державного правління постала парламентська монархія. Її поява пов'язана із рисами державного ладу Великобританії, котрий склався в XVIII столітті. Президентську республіку вперше сформовано за Конституцією США 1787 року, а перша класична змішана республіканська форма правління бере початок від змісту положень Конституції Франції 1958 р.[2]
28 декабря 1847 г. открылась законодательная сессия парламента. Она проходила в чрезвычайно бурной обстановке. Внутренняя и внешняя политика правительства подверглась острой критике со стороны лидеров буржуазно-либеральной оппозиции. Однако их требования были отклонены, а очередной банкет сторонников избирательной реформы, назначенный на 22 февраля 1848 г., запрещен. Буржуазия, опасаясь революционных выступлений рабочих, призвала народ подчиниться властям. Тем не менее тысячи парижан — рабочие, ремесленники, студенты — 22 февраля вышли на улицы и площади города, которые стали сборными пунктами запрещенной правительством демонстрации. Начались ожесточенные стычки с полицией, появились первые баррикады, их число быстро увеличивалось. Батальоны национальной гвардии, состоявшие из мелкой и средней буржуазии, уклонялись от борьбы с восставшими; в ряде случаев гвардейцы переходили на их сторону.
Двадцать третьего февраля король Луи Филипп, напуганный размахом народных выступлений, дал отставку правительству Гизо. Падение Гизо вызвало ликование в среде либеральной буржуазии, которая готова была прекратить дальнейшую борьбу. Однако трудящиеся Парижа, прежде всего рабочие, решили продолжать борьбу против ненавистной монархии до конца. В ночь на 24 февраля весь Париж покрылся баррикадами, руководили их защитниками члены тайных республиканских обществ. 24 февраля все важные стратегические пункты столицы оказались в руках восставших. Луи Филипп отрекся от престола в пользу малолетнего внука, графа Парижского, и бежал в Англию. Тюильрий-ский дворец был захвачен восставшим народом, королевский трон вытащен на площадь Бастилии и сожжен.
Крупная буржуазия, настроенная в своем большинстве антиреспубликански, попыталась сохранить монархию, установив регентство герцогини Орлеанской, матери графа Парижского. Палата депутатов выступила в защиту регентских прав герцогини Орлеанской. Однако эти планы были сорваны повстанцами. Они ворвались в зал заседания палаты депутатов с возгласами: «Ни регентства, ни короля! Да здравствует республика!» Депутаты вынуждены были согласиться на избрание Временного правительства. Февральская буржуазно-демократическая революция победила первый этап французкой революции свержение абсолютизма и установление конституционной монархии (фельяны)крупная буржуазия создает правящую партию Мирабо,братья Ламеты.
