Юстиніан I народився близько 482 або 483 рр. , в м. Таурісий (Верхня Македонія), помер 14. 11. 565, в м. Константинополі, імператор Візантії (Східної Римської імперії) з 527. Юстиніан походив з селянської родини. Здобув освіту завдяки своєму дядьку - імператору Юстину I; будучи наближеним їм до імператорського двору, здійснював великий вплив на державні справи. Вступивши на престол, прагнув відновити Римську імперію в її колишніх межах, її минулу велич. Юстиніан I спирався на середн землевласників і рабовласників, шукав підтримку у православної церкви; прагнув обмежити домагання сенаторської аристократії. Велику роль в державній політиці відігравала дружина імператора Феодора. У правління Юстиніана I було проведене кодифікування римського. В цілому його законотворча діяльність була спрямована на встановлення необмеженої влади імператора, на зміцнення рабовласництва, захист права власності. Централізації держави сприяли реформи Юстиніана I. Протягом 535-536 рр. - були укрупнені адміністративні округи, в руках їх правителів зосереджена цивільна і воєнна влада, впорядковані і посилені державний апарат, армія
Під контроль держави були поставлені ремесло і торгівля. При Юстиніані I посилився податковий гніт. Жорстоко переслідувалися єретики. Юстиніан I стимулював грандіозне будівництво: споруджувалися військові укріплення для оборони від вторгнень варварів, відбудовувалися міста, в яких споруджувалися палаци і храми (у Константинополі був побудований храм святої Софії). Юстиніан I проводив широку завойовницьку політику: у варварів були відвойовані захоплені ними області Західної Римської імперії (у 533-534 Північна Африка, Сардинія, Корсика - у вандалів, в 535-555 Апеннінський півострів і Сицилія - у остготів, в 554 південно-східна частина Піренейського півострова - у вестготів); на цих землях відновлювалися рабовласницькі відносини. На сході візантійські і війська вели війни з Іраном (527-532, 540-561), на півночі відбили натиск слов'ян. У різних районах імперії (особливо в землях, приєднаних до Візантії при Юстиніані I) спалахували проти влади імператора народні повстання (у 529-530 повстання самаритян в Палестині, в 532 "Ніка" в Константинополі, в 536-548 поширився революційних рух в Північній Африці, очолений Стотзой, народно-визвольний, рух в Італії під керівництвом Тотіли).
Юстиніан все своє життя служив великій ідеї Римської імперії і приніс їй в жертву все, що мав, і навіть те, чого не мав. Імперія заплатила дорогу ціну за втілення в життя великих ідей імператора. До кінця його царювання ресурси імперії були вкрай виснажені. Отже, при всіх блискучих успіхах його правління, врешті-решт імперії крах був неминучий.
Они отстаивали идею об общем с Западной Европой пути исторического развития России. Либералы настаивали на введении конституционных начал, демократических свобод и продолжении реформ. Они выступали за создание общероссийского выборного органа (Земского собора), расширение прав и функций местных органов самоуправления (земств). Политическим идеалом для них была конституционная монархия.
Во внутриполитической области либералы ратовали за сохранение сильной исполнительной власти, полагая ее необходимым фактором стабильности России. В социально-экономической сфере они приветствовали развитие капитализма и свободы предпринимательства, предлагали ликвидировать сословные привилегии, понизить выкупные платежи, провести мероприятия становлению в России правового государства и гражданского общества. Признание неприкосновенности личности, ее права на свободное духовное развитие было основой их морально-этических взглядов.
Либералы стояли за эволюционный путь развития, считая реформы главным методом социально-политической модернизации России. Они были готовы к сотрудничеству с самодержавием. Поэтому их деятельность в основном состояла в подаче на имя царя «адресов» — ходатайств с предложением программы преобразований. Наиболее «левые» либералы иногда использовали конспиративные совещания своих сторонников.
Идеологами либералов являлись ученые, публицисты, земские деятели (К.Д. Кавелин, Б.Н. Чичерин, В.А. Гольцев, Д.И. Шаховской, Ф.И. Ро- дичев, П.А. Долгоруков). Их организационной опорой были земства, журналы («Русская мысль», «Вестник Европы») и научные общества. Либералы не создали устойчивой и организационно оформленной оппозиции правительству.
Особенности российского либерализма: его дворянский характер из- за политической слабости буржуазии и близость к консерватизму. Либералов и консерваторов объединяла боязнь народного «бунта» и действий радикалов.