Опришками становились преимущественно крестьяне, бравшиеся за оружие, чтобы избавиться от притеснений чужеземцев. Применяя тактику партизанской войны, они действовали небольшими отрядами в Галицком Прикарпатье, на Буковине и в Закарпатье.
Опришки формировали отряды по несколько десятков человек. С гор, где они прятались, опришки храбро совершали набеги на поместья, грабили и сжигали их вместе с документами на землю и крестьянскими долговыми расписками. Наибольшего подъёма движение опришков достигло в 1738-1759 годах, координируя свои действия с гайдамацким движением. Известнейшими опришками были Олекса Довбуш, Пынтя Храбрый и Василий Баюрак.
Объяснение:
Опри́шки (укр. опришки) — народное повстанческое движение, существовавшее с XV до XIX века в Галиции, Прикарпатье, Карпатской Руси и Покутье. Оно было направлено против крепостного права и произвола крупных землевладельцев.[1]
Объяснение:
1) Наступники Рамзеса ІІ були більше заклопотані обороною держави, ніж організацією нових військових походів. Підкорені фараонами народи Азії часто повставали проти них. До того ж численні військові походи виснажили країну і водночас посилили знать і храми. Великою силою стали жерці: реальна влада в державі поступово переходила до них.
У країні вже не було колишньої єдності. У Єгипті панували свавілля і злочинність, грабували навіть царські могили. Документи свідчать, що хабарництво і зловживання були звичайним явищем серед чиновників. Народ Єгипту втрачав повагу до царської влади.
Неспокійно було і на кордонах Єгипетської держави. Близько 1200 р. до н. е. вона зазнала нападу «народів моря» – племен з Балканського півострова і островів Середземного моря. Ворогів ледь вдалося відбити, після чого Єгипет втратив усі свої володіння в Азії. У наступні 200 років жоден фараон не прославився своїми військовими перемогами – так послабилася країна.
На межі ІІ і І тисячоліть до н. е. Єгиптом стали управляти колишні найманці – лівійці, кочівники із західної пустелі. Приблизно через 100 років їх витіснили ефіопи – жителі Нубії, які раніше були підданими Єгипту. У першій половині VII ст. до н. е. ассирійські царі здійснили три вторгнення в долину Нілу. Вони супроводжувались різаниною, грабунком і масовим вигнанням населення. У другій половині VI ст. до н. е. Єгипет завоювали перси. Таким був безславний кінець Давньоєгипетської держави.
2) Причинами виникнення світової держави були:
завоювання територій та захоплення племен і народів;
зміцнення армії.
3)Релігійна реформа Ехнатона широкого розповсюдження в єгипетському суспільстві не одержала і, навпаки, була сприйнята вороже. У своїх діях цар спирався на нової» знаті, що походила з найбідніших верств населення, зобов'язаних своїм піднесенням особистій волі фараона. Два з половиною століття через співіснування двох шарів військової знаті і жрецтва в країні проходить глибинний розкол єгипетського суспільства, який привів до остаточної деградації царської влади і падіння Нового царства.
