ответ:Мировоззрение Абая предстает перед нами как ужи сложившаяся система взглядов. Мы не можем проследить этапы его духовного созревания из-за того, что не имеем ни примеров раннего творчества, ни мемуарной литературы. Однако, сравнивая его взгляды на мир и человека с мировоззрением поэтов-современников Абая, мы обнаруживаем зияющую пропасть. Абай не сходился с ними практически ни в одной значительной проблеме, и, прежде всего проблеме места человека.
Отношение к человеку и отражение этого отношения во многом определяют как философию, так и литературу времени. Современники Абая — поэты разных философских пристрастий. Известно, что классик выразил резкое неприятие поэзии и взглядам Дулата и Шортанбая — поэтов клерикального направления, что отразилось в его стихах. Однако, именно эти поэты впервые в казахской литературе отразили драму идей, которая явилась в связи с внедрением ислама в языческий мир кочевника. Сама религия, понимаемая большинством как простое отправление обрядов, стала ареной небывалых мировоззренческих столкновений. Было немало поэтов, открыто не принимавших кораническое учение, завуалировано отразивших это в своих стихах, начиная со времени раннего средневековья (персо-таджикские поэты — и среди них великий богохульник Хайям). Читая в юности в оригинале поэтов Востока, Абай не мог не знать такого скептического отношения к вере и духовенству. Широко же известные в казахской степи стихи Дулата и Шор-танбая требовали от него ответа — признания и поддержки или же оппозиционного отношения, Абай выразил неприятие поэзии и мировоззрения своих предшественников, не столько восславляющих ислам, сколько осознающих свое существование как противостояние другим конфессиям, прежде всего христианской вере. Поэтическая интерпретация темы бога включала не столько проблему поиска истины, сколько идеологический момент противостояния насильственной христианизации степи, экономического и политического закабаления, Дулат и позже Шортанбай в большей степени были апологетами ислама, они чрезвычайно прямолинейны в понимании бога, значении религии для людей, в их философской системе отсутствуют внутренние противоречия, являющиеся двигателем мысли. Человек — слуга Аллаха, только такое место определяется клерикальной казахской поэзией для огромной массы, которая и социально, и нравственно неоднородна. С одной стороны это великое уравнение — богатого и нищего, с другой стороны духовенство не всегда придерживалось истины, склоняясь в решении важных жизненных проблем на сторону власть имущих. Таким образом, неимущий часто оказывался виновным не только перед властями, но, потугами духовенства, и перед богом.
Объяснение:
Студентське життя у багатьох, як правило, асоціюється з гуртожитком, зубрінням, напівголодним існуванням і, звичайно, веселощами. Якщо звернутися до періоду Середньовіччя і пізніших епох, то стає ясно, що все не так вже й змінилося. Ось тільки за провини учнів карали батогами, а обряд посвячення в студенти більше нагадував знущання.
Вважалося, що заняття краще запам’ятовуються, якщо студента періодично бити. Збереглося дуже багато середньовічних посібників, в яких учнів рекомендувалося пороти, бити батогом або тягати за вуха. Перепадало і деяким особам королівської крові. Хоча у англійських принців, які не виявляли великої ретельності, поруч завжди знаходилися хлопчики для биття, які брали на себе весь гнів викладачів.
Традиція посвяти у студенти була дуже популярна і в Середньовіччі, і в більш пізні епохи. У посібнику для студентів «Manuale Scolarium», датованим кінцем XV століття, наводиться опис процедури посвячення молодого юнака, що більше нагадує знущання. Його били, стригли нігті тупими ножицями, змушували пити сечу. Весело було всім, крім того, над ким знущалися.
На лекціях також було місце для веселощів. Одного разу, в XVI столітті в Оксфорді, після чергової пиятики студент заснув прямо на занятті. Знаменитий поет Річард Корбет, який був викладачем в університеті, порізав на шматки шовкові панчохи сплячого.
Дуже часто тяга до знань призводила до того, що студенти, які не задовольнившись практикумом по анатомії вдень, відправлялися викопувати трупи вночі, щоб продовжити вивчення людського тіла. Деякі крали трупи ще «тепленькими», тобто прямо з шибениці. У Монпельє (Франція), наприклад, існувала ціла мережа інформаторів, які завжди знали, коли і де відбудуться похорони.
Німецький письменник Томас Платтер Старший, який жив у XVI столітті, розповідав, як будучи студентом, крав свежозакопані трупи з кладовища, тим самим доводячи до сказу доглядачів. Доходило до того, що охоронці, побачивши когось біля могил, стріляли з арбалетів без попередження.
Мабуть, в усі часи студенти любили повеселитися і випити. У «Довіднику прекрасного студента», датованого 1495 роком, описуються обмеження для учнів. Заборонялося проводити ніч поза домом, купатися по понеділках, ходити на базари по середах, говорити дурниці тощо. За провину студентів знову ж пороли.
