Конституція Пилипа Орлика 1710 р.: загальна характеристика і значення
Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається зі вступної частини та 16 статей. За оцінкою істориків вона є однією з перших європейських конституцій нового часу.
Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis (Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького).
У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорозьким.
Вступна частина викладала історію українського народу та Війська Запорозького:
- Україна втратила свою незалежність у боротьбі з Польщею;
- Б. Хмельницький відновив незалежність;
- Московське царство порушило взяті на себе зобов'язання щодо України, тому Військо Запорозьке змушене відстоювати права українців збройним шляхом;
- І. Мазепа був захисником інтересів України, Карл XII - "покровитель і протектор України".
Основний зміст Конституції:
Україна - суверенна держава під протекторатом Швеції;
державною релігією є православ'я;
територія України складається з Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств;
влада поділяється на 3 гілки: законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (гетьман і генеральна старшина) та судову (Генеральний суд);
Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.
Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.
уряди полковників і сотників є виборними;
передбачався соціальний захист козацьких удів та сиріт, які звільнялися від податків та повинностей.
Таким чином, Конституція П. Орлика змальовує парламентську республіку.
В середине XVIII века ведущие европейские державы Англия и Франция вели колониальное соперничество в Северной Америке, которое в конце концов вылилось в вооружённый конфликт. В 1756 году началась война между двумя этими государствами и в Европе. Естественно, что противостояние таких могучих держав не могло не затронуть других влиятельных стран Европы. После прихода к власти в Пруссии в 1740 году Фридриха II эта страна стала претендовать на ведущую роль в европейской политике.
Такое положение дел поставило под угрозу интересы России, опасающуюся за свою западную часть территории. По тем же причинам вместе с Россией в анти-прусскую коалицию вступила Австрия. В итоге в 1756 году в Версале был создан оборонительный союз между Австрией и Францией, к которому в конце 1756 года присоединилась Россия.
Потери за годы семилетней войны были огромны: Австрия потеряла убитыми около 400 000 человек, Россия – 138 000, Франция – 168 000, Англия – 20 000 убито. Всего за время войны с различных сторон погибло около 700 тысяч мирных жителей и 600 тысяч солдат. Согласно Парижскому договору 1763 года к Великобритании перешли Канада, Восточная Луизиана большая часть французских владений в Индии. Территория Пруссии после войны увеличилась с 119 тысяч до 195 тысяч км². Россия добровольно отдала завоёванные территории Пруссии по указу Петра III, кроме того, жителям её был оплачен ущерб.