О причинах упадка греческих полисов в 4 веке до н.э
В 4 веке до н.э., после греко-персидских войн, греческая культура, хотя и испытала известный упадок, продолжала расширяться вширь. Каждый город, насколько мог, пытался подражать Афинам . Более того, то области, которые находились в дали от греческого влияния начали впитывать греческую культуру, использовать греческое военное искусство, и, прежде всего греческую осадную технику.
Это привело к серьезным политическим изменениям в мире. Греческие города были в относительной безопасности до тех пор, пока их окружали менее развитые и организованные народы или же царства. Та же Персия, несмотря на свои огромные пространства в военном и организационном плане сильно уступала греческим городам.
Но как только соседние с греками народы становились эллинистическими они становились опасными для греков, так как обладали более обширными территориями и ресурсами, чем мелкие города-государства Греции .
Также нужно учесть, что практически столетие Пелопоннесской войны существенно подорвало ресурсы двух греческих супер держав. По сути, в этой войне не было победителя. И Спарта и Афины так и не сумели восстановить свое могущество того уровня, которым они обладали до войны.
Греческие полисы постепенно устаревали как политические единицы, но греки в свой массе так и не поняли этого и не смогли стать такими же сильными как те народы, которые пошли по пути объединения. Ярким примером такого народа служит Македония, которая, в конце концов, завоевала всю Элладу.
Перша світова війна для Османської імперії, втягненої в неї молодотурками на боці Центральних держав, завершилася катастрофічною поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос (о. Лемнос у Егейському морі) на борту англійського крейсера "Агамемнон" перемир'я з країнами Антанти.
За умовами цього договору Туреччина передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських територій імперії та демобілізувала армію. Західні країни обумовили право окупувати укріплення проток, населені вірменами вілайєти, а також будь-який стратегічно важливий пункт країни у випадку "загрози безпеці союзників".
Невдовзі англійські війська окупували район Мосула, французькі - Кілікію та території на північ від Сирії, а італійці - південно-східну Анатолію, грецькі війська висадилися в Ізмірі. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і партизанських загонів, що формувалися, головним чином, із колишніх військових. Об'єднання окремих патріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося в другій половині травня 1919 р., після того як до Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал Мустафа Кемаль. На Конгресі захисту прав Анатолії та Румелії, що зібрався 4-12 вересня у Сівасі, був обраний Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 осіб на чолі з М. Кемалем.
16 березня 1920 р. султан погодився на формальну окупацію столиці країни і у Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські та грецькі війська загальною кількістю 60000 чоловік. Духовний лідер ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд заочно засудив М. Кемаля до смертної кари.
Поява окупаційних військ у Стамбулі та відверто капітулянтська позиція султана дали змогу лідерам патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій. Представницький комітет оголосив себе національним урядом, а в Анкарі було скликано однопалатний меджліс із 233 депутатів, який прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ).
Султан відрядив на придушення патріотичного руху війська, але їх ще на марші до Анкари розбили партизани, тоді у червні 1920 р. грецькі війська розпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії. У Східній Фракії греки захопили Ефірне, держави Антанти вирішили силою зброї ліквідувати турецький націоналістичний рух. Тим часом 10 серпня 1920 р. у Севрі біля Парижа було підписано остаточну мирну угоду між Туреччиною та Антантою.
Згідно з її умовами Османська імперія припиняла своє існування, під контроль Англії передавався район Мосула, Франції - території на кордоні з Сирією, Греції - Східна Фракія та Ізмір. Окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією та Курдистаном. Встановлювався спеціальний режим проток, капітуляції щодо європейських держав, контроль європейських кредиторів Туреччини над її фінансами.
Але восени 1920 - взимку 1921 рр. відбулися переговори між турецькими націоналістами та представниками російського більшовицького режиму, підсумком яких стала підписана 16 березня 1921 р. у Москві двостороння угода. Кремль пішов на значні територіальні поступки Туреччині (Карська область і райони на південь від Батумі) й розпочав поставки зброї новим союзникам. До кінця 1921 р. турецька сторона отримала 33000 гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато боєприпасів і великі суми грошей у золоті. Причина таких симпатій до уряду М. Кемаля полягала в яскравій анти-західній, анти-грузинській та анти-вірменській спрямованості турецького патріотичного руху.
Зміцнена завдяки російській до і національна армія, контратакувала грецькі війська й упродовж кривавої битви на річці Сакар'я, що, розпочавшись 23 серпня 1921 р., тривала 22 дні, зуміла переламати хід подій. У результаті цієї перемоги Франція відмовилася від намірів окупувати частину турецької території й підписала з урядом М. Кемаля сепаратний мир. Отримавши наступні великі партії російської зброї, турки підготували великий загальний наступ, що розпочався 26 серпня 1922 р. Для греків удар був цілком несподіваним, почався безладний відступ, під час якого потрапив у полон головний штаб грецького експедиційного корпусу. На початку вересня греки розпочали евакуацію своїх міст у Малій Азії.
