Воє́нний комуні́зм — назва внутрішньої політики більшовиків у 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та недіяльності звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.
Рішення про припинення воєнного комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б).
Это направление появилось в начале 1970-х годов в рамках Демократической партии в связи с тем, что часть демократов была не согласна с недовольством большинства демократов войной во Вьетнаме и выражала скептицизм в отношении социальных программ «Великого общества». Хотя неоконсерваторы в целом являются сторонниками свободного рынка, они менее склонны возражать против вмешательства государства в жизнь общества (в частности, против увеличения налогов), чем палеоконсерваторы и либертарианцы. В современной литературе и журналистике за приверженцами неоконсерватизма прочно закрепился термин «неокон».[1][2]
Олег - 872-912
Игорь 912-945
Ольга 945-962
Святослав 962-972
Владимир Святославич 980-1015
Ярослав Мудрый 1019-1054
Владимир Мономах 1113-1125
Мстислав Владимирович 1125-1132
Андрей Боголюбский 1157-1174
Всеволод Большое гнездо - 1176-1212
Александр Невский 1252-1263
Иван Калита - 1325-1340
Дмитрий Донской - 1359-1389
Василий I - 1389-1425
Иван III - 1462-1505
Василий III 1505-1533
Иван Грозный - 1533-1584