Желание России включить Украину и казаков в свой состав стало поводом для войны с Речью Посполитой. Король Ян II Казимир не согласился с постановлением Переяславской рады и не желал отдавать украинские земли. Российская сторона готовилась к военным действиям. Царь Агексей Михайлович (прозвище Тишайший) стремился вернуть смоленские, черниговские и новгород-северские земли, утраченные в начале XVII в. Для России оставалась нерешенной «балтийская проблема». Вспомним, что когда-то Иван IV развязал неудачную Ливонскую войну, чтобы получить выход в Балтийское море. Важную роль сыграл конфессионально-религиозный фактор. Российские цари считали себя защитниками православного населения не только на территории России, ной на белорусско-литовских землях. Православные верующие ВКЛ были недовольны насильственным насаждением униатства. Ачек-сей Михайлович еще до начала войны обещал им спокойную, зажиточную жизнь под «царскою рукою». Российскому войску он приказал: «Чтоб они бе-лорусцев хрестьянское веры, которые противны не будут, и их жон и детей не побивали, и в полон не имали, и никакова дурна над ними не делали. » Шляхте ВКЛ Алексей Михайлович обещал сохранить все земельные владения и права. Поощрялся ее переход в российское подданство. Жителям белорусских городов царь предложил свободную торговлю с российскими городами и подтверждение прав. Подобная политика первоначально имела успех. Соотношение сил было не в пользу Речи Посполитой. Войско российского царя насчитывало около 80 тыс. человек и состояло из трех группировок. Армия князя В. Шереметева должна была наступать на ВКЛ с севера, армия князя А. Трубецкого — от Брянска на Мстиславль. Основная часть войска во главе с царем двигалась на Смоленск. Поддержать Алексея Михайловича обещали украинские казаки под руководством гетмана Ивана Золотаренко. Военные силы Княжества не были подготовлены к широкомасштабной войне. Великий гетман Януш Радзивилл собрал примерно 20 тыс. человек шляхетского ополчения, что было явно недостаточно.
Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані,православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.
Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.
Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:
По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).
По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.
По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.
По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійнісуперечності.
На оборону Православної Церкви стала російська царицяКатерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську до Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на до повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.
Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.
Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатаціїселянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.
Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.
ПЛЮРАЛИ́ЗМ Мужской род Философское направление, считающее, в. Многообразие мнений, взглядов, политических направлений и т.п. как один из принципов демократического устройства общества. Генеральная линия партии — система доктрин, идеологических установок, основных направлений внутренней и внешней политики ВКП(б) — КПСС. В соответствии с разработанным Лениным принципом демократического централизма решения вышестоящих органов партии были обязательны для выполнения нижестоящими. А насчёт первого ничего не могу сказать((
