Передумови розгортання гайдамацького руху. Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.
Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.
Характерно, що зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.
Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.
