5 вересня 1905 у Портсмуті (США) за посередництва Теодора Рузвельта почалися мирні переговори. Російській делегації, яку очолював Сергій Вітте, вдалося, за підтримки США, а також завдяки тому факту, що Японія, як і Росія, була виснажена війною, домогтися порівняно «пристойних» для Росії умов мирного договору. Росія поступилася Японії південною частиною острова Сахалін, своїми орендними правами на Ляодунський півострів і Південно-Маньчжурську залізницю, що з'єднувала Порт-Артур із Китайсько-Східною залізницею. Росія також визнала Корею японською зоною впливу. У 1910, незважаючи на протести інших країн, Японія окупувала Корею і приєднала її до своєї імперії.
Підірвавши авторитет монархії у середині країни, поразка у війні разом з тим послабила позиції Росії і на міжнародній арені. Війна стала однією із причин Першої російської революції 1905-1907.
Перемога Японії у війні зробила її загальновизнаною великою країною. При цьому японці були незадоволені мирним договором: Японія отримала менше територій, ніж очікувалося і, що головне, не одержувала грошових контрибуцій.
Японія здобула перемогу ціною величезної в порівнянні з Росією напруги сил. Їй довелося поставити під рушницю 1,8% населення (Росії — 0,5%). За час війни її зовнішній державний борг виріс в 4 рази (у Росії на третину) і досяг 2,4 млрд йен.
Проте людські втрати Росії були набагато більшими за японські. Царські війська загубили близько 135 000 осіб убитими та пораненими. Велика кількість вояків потрапила у полон. 170 000 російських солдат пропали без вісти. Японці втратили також немало — 108 000 осіб убитими та пораненими.
Поразка Російської імперії ознаменувала її застій, а перемога Японії знаменувала утворення нової імперії на Сході.
Перемога невеликої азійської країни над велетенською європейською дала емоційний поштовх азійським народам (зокрема індусам) до визволення, оскільки вони повірили у можливість перемогти великі європейські імперії, якою була тогочасна Росія.[1]
Объяснение:
Усі Папи за час Авіньйонського полону були французами й насамперед виразниками інтересів Франції на міжнародній арені; вони скидалися радше на звичайних європейських монархів, ніж пастирів Церкви.Місцеве духовенство й чернецтво більше не обирало єпископів і абатів – тепер їх призначав Папа. Папський двір прудко багатшав із продажу індульгенцій і церковних посад, зі збору десятини на фінансування хрестових походів (які вже фактично припинилися!). Звісно, це не могло не спровокувати кризи в Папській державі й падіння престижу Святого Престолу. Центральні регіони Італії, на які традиційно поширювалася влада Понтифіків, почали виявляти непокору. Крім того, вирувала Столітня війна (1337–1453) між Англією і Францією, й Авіньйон уже не був безпечним місцем для папського двору. Першим спробував повернутися до Рима 1367 року Папа Урбан V, якого вмовили на це Петрарка і Бригіта Шведська. Проте він, наляканий солдатськими повстаннями в Римі, повернувся до Авіньйона. Наступну спробу зробила свята Катерина Сієнська, яка переконала Папу Григорія XI повернутися до Вічного міста взимку 1377 року. Саме тоді резиденцією Понтифіків став Ватикан, замінивши знищений пожежею 1308 року Латеранський собор. Повернення Григорія XI до Рима вважають кінцем Авіньйонського полону Пап. Щоправда, невдовзі розпочалася так звана Папська схизма, коли частина кардиналів, незадоволених наступником Григорія Урбаном VI, обрала антипапу Климента VII, який повернувся до Авіньйону. Наступником Климента став Бенедикт XIII, якого усунули від влади постановою Констанцського собору 1417 року. Він був останнім «авіньйонським Папою».
Объяснение:
