Карл Великий проводил завоевательную политику с целью создания мировой империи. В 774 г. он совершил поход в Италию против лангобардов и захватил все их владения.
Франкское государство вело также войны с арабами. В 778 г. Карл Великий совершил завоевательный поход в Испанию и дошел до Сарагоссы, но встретил сильное сопротивление и вынужден был отступить. На обратном пути арьергард его войска под командованием маркграфа Роланда попал в засаду к баскам и был уничтожен; погиб и Роланд.
Покорение Саксонии. Наиболее продолжительную и тяжелую войну Карлу Великому пришлось вести с саксами, населявшими территорию между нижним течением Рейна и Эльбы. Эта война длилась свыше 30 лет (772—804) и стоила больших жертв для той и другой стороны.
Подчинение баваров, войны со славянами и аварами. Карл Великий окончательно подчинил баваров, уже ранее находившихся в зависимости от франкского государства. Баварский герцог пытался избавиться от франкского господства и создать независимое Баварское королевство. Он заключил союз с аварами.
В 778 г. Карл Великий упразднил Баварское герцогство и поставил страну под управление назначенных им графов. Франкское государство пыталось распространить свое господство и дальше на восток, в земли славян.
На юго-востоке Франки подчинили Словению (Каринтию) и Хорватию, занимавшую северо-западную часть Балкан.
После присоединения Баварии к Франкскому королевству качались войны франков с аварами, жестокими и воинственными кочевниками, пришедшими из глубин Азии и создавшими в Паннонии разбойничий военный союз. Авары грабили и жестоко эксплуатировали соседние народы, прежде всего славяне. В – 788 г. авары вторглись во Франкское государство, началась тяжелая аварская война. Победу над аварами франки одержали благодаря совместным военным действиям со славянами.
Завоевание огромных территорий намного расширило границы Франкского государства. Теперь оно простиралось от реки Эбро и Барселоны до Эльбы и Балтийского побережья, от Ламанша до Среднего Дуная и. Адриатики, включая почти всю Италию. Созданная Карлом Великим империя занимала, таким образом, значительную часть территории бывшей Западной Римской империи, в том числе и ее столицу Рим.
Окрім дипломатичного визнання держави Русі, наслідком походів на Візантію було запровадження у державі християнства. Цей факт засвідчили багато джерел. На перше місце слід поставити свідчення патріарха Фотія — безпосереднього учасника події, який повідомив, що Русь прийняла християнство. У своїй енцикліці (окружному посланні) 866 чи 867 року, Фотій написав про навернення Русі: «І в них (тобто Русі) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря і виконують християнські обряди»[14]. Інше візантійське джерело, так званий Продовжувач Порфирогенета, пише «Скоро після того (обологи Константинополя у 860 р.) прийшло від них посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що було і зроблено»[14].
Про запровадження християнства на Русі часів Аскольда засвідчив життєпис Констянтина Багрянородного, Хроніки Зонари, Михайла Гліки, Густинський літопис, Київський Синопсис і твори арабських письменників — Ібн-Хордадбега, ал-Масуді і ін. Так Ібн-Хордадбег характеризував Русь як країну суцільно християнську[джерело?], а Ніконівський літопис помістив статтю «Про князя руського Оскольда», спеціально присвячену запровадженню нової віри на Русі. Навіть у Церковному уставі Володимира Св'ятославича є твердження, що Русь хрестили за часів патріарха Фотія. Таким чином йдеться про офіційний акт запровадження християнства на Русі як державної релігії. Звідси — прагнення всіляко підкреслювати, що хрестилася вся країна, попри те що звичайно існувало тут чимало язичників. У Києві створили єпархію, залежну від Константинопольської патріархії. Це засвідчив Фотій, повідомляючи, що Русь «прийняла пастиря», тобто єпископа. Констянтин Багрянородний, Скилиця, Зонара та Михайло Гліка писали про архієпископа. У «Василіках» — церковному уставі імператора Лева VI (886—912), що містить списки кафедр Константинопольського патріархату, та аналогічний реєстр, якого уклали за часів Констянтина Багрянородного (912—959) є свідчення про існування Київської єпархії. У першому списку під номером 61, у другому — під номером 60.
Щодо дати прийняття християнства Руссю, існують протиріччя. Частина документів віднесли цей акт до часів імператора Михайла та патріарха Фотія (раніше 867 р.), та назвали першим єпископом київським Михайла. Автором другого варіанта є Констянтин Багрянородний, який відтермінував християнізацію Русі та заснування Київської єпархії до врядування свого діда — Василя I, і патріарха Ігнатія та назвав першим єпископом київським Левона. Цілком імовірно, що після смерті Михайла ІІІ відбулося оновлення кадрів. Таким чином запровадження християнства на Русі відбулося між 860 та 867 роками. До більш ранньої дати схиляє згадка у так званому Панонському життії — біографій Кирила Філософа, про Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані», які великий просвітник бачив у Херсонесі взимку 861 року, та запровадження відліку років Аскольдом з 860 року — особливої Руської ери[15].
Объяснение:
Августовский путч – политический переворот, происходивший в Москве в августе 1991, целью которого было свергнуть существующее правительство и поменять вектор развития страны, не допустив развала Советского Союза.
Августовский путч происходил с 19 по 21 августа 1991 года, и стал, фактически, причиной дальнейшего развала СССР, хотя своей целью ставил совершенно иное развитие событий. В результате путча к власти хотели прийти члены Государственного Комитета по Чрезвычайному Положению (ГКЧП) – самопровозглашенного органа, взявшего на себя обязанности главного органа государственного управления. Однако попытки ГКЧП захватить власть провалились, и все члены ГКЧП были арестованы.
Основная причина путча – недовольство политикой перестройки, которую проводил М.С. Горбачев, и плачевными результатами его реформ.
Члены ГКЧП задумывали августовский путч как меру, которая должна предотвратить развал Советского Союза, который к тому моменту находился в глубочайшем кризисе, однако попытка не только не удалась, во многом именно путч и ускорил происходившие дальше события. Советский Союз окончательно показал себя как несостоятельная структура, власть полностью реорганизовалась, постепенно начали выходить и получать независимость различные республики.
Советский Союз уступил место Российской Федерации.