У XIV – XV ст. Італія залишалася політично роздробленою країною із різноманітними формами державності. Південна Італія і Сицилія входили до складу створеного норманами Сицилійського королівства (з XV ст. воно називалося Королівством Обох Сицилій). Середню Італію обіймала Папська область — теократична держава Римських пап. У Північній і частково Середній Італії склалося кілька десятків держав, сильнішими з яких були Венеціанська і Генуезька республіки, герцогство Мілан, Флоренція та інші, що формально входили до складу Священної Римської імперії (крім Венеції).
У другій половині XIII ст. колись могутнє централізоване Сицилійське королівство вступило в період занепаду. Воно стало об’єктом зазіхань із боку французів (Анжуйська династія) і Араґону. У 1302 р. Сицилія потрапила під владу Араґону, а в Південній Італії (Неаполітанському королівстві) закріпилася династія Анжу. Тривалі війни призвели до занепаду країни.
Держава розпалася на окремі феодальні володіння. Неаполітанські королі потрапили в залежність до флорентійських, генуезьких і венеціанських купців та банкірів. На Неаполітанське королівство висунув претензії король Араґону, який у 1442 р. домігся свого. Під владою Араґону Сицилія і Неаполітанське королівство мали короткий період стабільності, економічного та культурного піднесення.
