Відповідь:
У 1762 році Петро III став імператором. Через 6 місяців був убитий офіцерами гвардії внаслідок змови, у якій брала участь і сама імператриця. Ставши на чолі Російської імперії, Катерина відразу широко виявила свої таланти державного діяча. У ніч на 9 липня 1762 року, коли російський імператор знаходився в Оранієнбаумі, його дружина Катерина таємно прибула до Петербурга і в казармах Ізмайловського полку була проголошена самодержавною імператрицею. Незабаром до повсталих приєдналися солдати інших полків. Звістка про сходження Катерини на престол швидко рознеслася по місту і була із захопленням зустрінута петербуржцями.
Вірні Катерині II офіцери вивели свої гвардійські полки на присягу «Імператриці і самодержиці Всеросійської». Причому Ізмайлівський і Преображенський полки завдяки зусиллям братів Орлових підтримали переворот відразу і беззастережно. А ось на підтримку Кінної гвардії надії було мало, бо в полку на стороні Катерини діяли тільки офіцери з маленькими чинами (зокрема, секунд-ротмістр Хитрово і вахмістр Потьомкін). Проте вони змогли переконати товаришів приєднатися до перевороту. Слідом за гвардією в короткий час присягнули Сенат і Синод, а також частина населення, після чого гвардія виступила зі столиці в бік Петергофа.
Для попередження дій скинутого імператора були послані гінці в армію і в Кронштадт. Тим часом Петро, дізнавшись про те, що сталося, став посилати до Катерини пропозиції про переговори, проте вони були відкинуті. Сама імператриця на чолі гвардійських полків виступила в Петербург і по дорозі отримала письмове зречення Петра від престолу. Незабаром після того колишнього імператора перевезли на Ропшинську мизу, де він 17 липня 1762 року помер за досить туманних обставин.
Провела реорганізацію Сенату (1763), церковну реформу (секуляризацію земель) (1763—1764), скасувала гетьманство в Україні (1764). Очолювала «Комісію з Уложення» («Комиссия об Уложении», 1767—1769). Видала «Установу для управління губерній…» («Учреждение для управления губерний…», 1775), «Жалувану грамоту дворянству» (1785) та «Жалувану грамоту містам» (1785).
За її правління відбулася Селянська війна 1773-1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова.
За Катерини II внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-74 та 1787-91 рр. Російська імперія розширила свої кордони та закріпилася на Чорному морі, незаконно аннексувала Кримське ханство, яке за Кючук-Кайнарджійським мирним договором визнавалося незалежним. Прийняла під російський протекторат Картвело-Кахетинське царство (Східну Грузію, 1783). Під час її правління за активної участі Росії відбулися три розділи Речі Посполитої (у 1772-му, 1793-му, 1795-му роках).
Листувалася з Вольтером, Дені Дідро та іншими діячами французького тництва, але вона сама про листування з Дені Дідро говорила наступне: «…його думка була більш цікавою для мене, аніж корисною. Якби я послухалася його порад, я б перевернула усю імперію догори дном; законодавство, адміністрацію, політику, фінанси — усе це довелося б поламати й замінити теоретичними мріями».
Пояснення:
Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська військова окупація й щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави. Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по своєму самоврядному статусу, оскільки прискорився процес впровадження московських імперських структур. Частина прихильників Мазепи (як-от генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний писар П. Орлик, племінник І. Мазепи А. Войнаровський та ін.) покинула Україну, започаткувавши першу хвилю української політичну еміграції. Таким чином українське суспільство на Лівобережжі була позбавлена дієвого елементу, здатного впливати на політичну ситуацію. Проти автономістів, що залишилися в Україні, а також проти цивільного населення вівся терор (прикладом якого є Батуринська трагедія, вбивство московцями мешканців столиці й знищення будівель); лояльна ж частина старшини була підкуплена й спрямувала свої зусилля на інтеграцію до московського дворянства. За підтримку запорожцями Івана Мазепи була також знищена Чортомлицька Січ.
Теоретической основой политической системы стал курс на "возрастание руководящей роли партии". Возникла ситуация, когда для занятия любой руководящей должности, для любого продвижения по служебной лестнице необходимо было иметь билет члена КПСС.
В 1977 г. была принята новая Конституция СССР, а в 1978 г. - конституции союзных республик. В этих конституциях законодательно укреплялась (ст. 6) руководящая роль Коммунистической партии. Существование других партий конституцией не предусматривалось.
Рядовые коммунисты (а к середине 80-х гг. в партии состояло около 18 млн. чел.) практически были отстранены от принятия партийных решений, не могли влиять на положение дел. Прием в партию осуществлялся по разнарядке, в первую очередь принимались рабочие. Выборы центральных органов были многоступенчатыми. Первичные организации выбирали депутатов на районные конференции, районные на городские, городские на областные, областные на съезд партии, а съезд выбирал ЦК. При такой системе решающая роль принадлежала аппарату. Формировалась наследственная партийно-государственная номенклатура (передача должностей "от отца к сыну"), ставшая руководящим слоем общества. Пребывание на руководящих постах становилось пожизненным.
В середине 70-х гг. в стране начал утверждаться культ Л.И. Брежнева. В 1977 г. он совместил пост генсека с постом Председателя Президиума Верховного Совета СССР, стал уже и номинально главой государства. В самых высших сферах процветали протекционизм и кумовство. Такая же картина сложилась и в республиках, где руководящая партийно-государственная верхушка формировалась по клановому принципу.
"Новое дворянство" переходит от роли управляющих к положению реальных хозяев. В самых высших кругах распространялись взяточничество и коррупция. Происходит противопоставление номенклатуры, как рядовым членам партии, так и всему народу.
Рост правящего номенклатурного слоя, исповедующего двойную мораль, усиление административных методов управление вызвало к жизни движение диссидентов (инакомыслящих), выступивших с критикой политической системы, в защиту прав человека.
Группа правозащитников, сформировавшаяся в течение 60-х гг., включала в себя В. Буковского, П. Литвинова, Л. Богораз, А. Марченко, А. Якобсона, Л. Алексеева, Ю. Галанского, А. Амальрика, А. Гинсбурга и др. Они выступали с позиции заказного либерализма - в защите прав человека. Диссидентов арестовывали, судили за "антисоветскую деятельность". Но движение правозащитников ширилось. В нем можно выделить три основных направления.