сожжение Яна Гуса
Объяснение:
В 1414 году Гус был вызван на Констанцский собор, имевший целью объединить Римскую католическую церковь и прекратить Великий западный раскол, который к этому времени уже привёл к троепапству. Причём германский король Сигизмунд Люксембургский обещал Гусу личную безопасность[4]. Однако, когда Гус прибыл в Констанц и получил охранную грамоту, оказалось, что Сигизмунд дал ему обычную подорожную грамоту. В присутствии папы (впоследствии признанного антипапой) Иоанна XXIII и членов Собора против Гуса выдвинули обвинение в ереси (главным образом его учения о Евхаристии[4]) и организации изгнания немцев из Пражского университета.
Ян Гус прибыл в Констанц в ноябре 1414 года, а в декабре он был арестован и заключён в одной из комнат дворца. Когда некоторые друзья Гуса обвинили Собор в нарушении закона и императорской клятвы о безопасности Гуса, папа ответил, что он лично ничего никому не обещал и не связан обещанием, которое дал король Германии. Когда же Сигизмунду напомнили о данном им обещании, он отказался вмешиваться и защищать Гуса. Это принесло ему много неприятностей впоследствии, когда в 1419 году он стал королём Чехии и был вовлечён в опустошительные Гуситские войны. Поначалу Гус отказывался говорить на допросах, и чтобы он начал говорить, ему предписали смертный приговор, который можно было сразу же привести в исполнение, если Гус не будет защищаться. Вскоре Иоанн XXIII бежал из Констанца, так как собор потребовал его отречения. Это ещё сильнее ухудшило положение Гуса, который раньше содержался относительно почётно как пленник самого папы, а теперь был передан Констанцскому архиепископу, который посадил его на хлеб и воду.
8 мая 1415 года моравская шляхта направила Сигизмунду петицию с требованием освободить Гуса и дать ему слово на соборе. 12 мая такой же протест выразил сейм Чехии и Моравии, а позже чешское и польское дворянство, находившееся в Констанце. Чтобы удовлетворить их, Сигизмунд организовал слушание дела Гуса на соборе, которое проходило с 5 по 8 июня. После вынесения смертного приговора Гусу Сигизмунд и архиепископы много раз приходили к Гусу с , чтобы он отрёкся от своих убеждений, но он этого не делал:
Противоречит моей совести отрекаться от фраз, которых никогда не произносил.
В конце суда Ян Гус снова апеллировал к Христу.
1 июля Ян Гус направил собору послание, в котором окончательно отказался отречься от своих убеждений. 6 июля 1415 года Ян Гус, отказавшийся отречься от своих «заблуждений», по приговору собора был сожжён на костре[4]. Его прах развеяли на Рейном[13]. С его казнью связан ряд легенд. Так, старушке, из благочестивых побуждений подложившей вязанку хвороста в его костёр, он якобы воскликнул: «О, святая простота!» (O sancta simplicitas!). В 1416 году на костре был сожжён также Иероним Пражский, один из его сподвижников
Відповідь:
Юлій Цезар вперше був призначений диктатором під час Громадянської війни рішенням претора Марка Емілія Лепіда влітку 49 року до н. е. для організації виборів у Римі. Він у цей час перебував в Іспанії, переслідуючи війська Помпея, і після повернення до столиці склав свої повноваження. Вдруге Цезар був заочно призначений диктатором восени 48 року до н. е. за ініціативою консула Публія Сервілія Ісавріка коли перебував з військом у Єгипті — отримавши необмежені повноваження на рік (замість традиційних шести місяців), Цезар призначив своїм помічником (начальником кавалерії) Марка Антонія, якого направив на Апенніни для управління Італією.
Після отримання вирішальної перемоги у битві при Тапсі (нині — Туніс) у 46 році до н.е., коли Цезарю підкорилась уся Північна Африка, він був утретє призначений диктатором, тепер вже на десять років, що, враховуючи його вік, 54 роки, розглядалось як пожиттєвий термін. Відмовившись від необмежених повноважень, наступнорго року Цезар був укотре обраний консулом і, здобувши 17 березня 45 року до н.е. перемогу біля міста Мунда (сучасна Іспанія) над військами Помпея Молодшого, повернувся в Рим, де рішенням сенату доповнив своє ім'я титулом «імператор», яке використовувалось для позначення полководця-переможця.
14 лютого 44 року до н.е. Імператор Гай Юлій Цезар учетверте став диктатором і другим, після Луція Корнелія Сулли, хто всупереч римській традиції отримав повноваження без всяких часових обмежень. Однак, на відміну від Сулли, який відмовився від диктаторських повноважень після завершення реформ, Цезар став першим, хто в Римі прямо заявив про намір правити довічно. Як цензор він мав право визначати склад сенату, як народний трибун — накладати вето на сенатські декрети, що позбавляло народні збори реального впливу на політичні процеси.
ісля вбивства Юлія Цезаря в березні 45 року до н. е. влада в Римській республіці перейшла до Марка Антонія, послідовника Цезаря, якого підтримали війська. Скориставшись заворушеннями, які охопили Рим, він швидко заволодів архівом Цезаря і державною скарбницею. Проте свої претензії на спадщину вбитого диктатора заявив 18-річний Гай Октавіан Фірін, внучатий племінник Цезаря, який таємно був ним усиновлений і призначений спадкоємцем.
Взявши собі ім'я свого прийомного батька (і приховуючи родове, проте незнатне, Октавіан), Гай Юлій Цезар розпочав закулісну боротьбу проти Марка Антонія. Користуючись підтримкою Цицерона, а подекуди закулісними інтигами, Октавіан зробив стрімку військову кар'єру і в 20 років став консулом. У 43 році до н. е. Марк Антоній, Октавіан і Марк Емілій Лепід утворили Другий триумвірат, який на 5 років перебрав владу у сенату для наведення в країні порядку. Скориставшись надзвичайними повноваженнями, триумвіри постановили вбити 300 сенаторів, причетних до смерті Цезаря, а наступного року розбили війська Брута і Кассія, вбивць Цезаря. За наполяганням Марка Антонія до проскрипційних списків попав і сенатор Марк Тулій Цицерон (як запеклий опонент Юлія Цезаря), чия рука і голова після його вбивства були виставлені на загальний огляд у Римі.
В 40 році до н. е. триумвіри розділили між собою сфери вливу — Октавіан отримував Захід республіки, Антоній, який на цей момент одружився з сестрою Октавіана, — Схід, а Лепід — Африку.
Ще за рік перед цим, прагнучи реалізувати плани Цезаря і здійснити похід проти Парфії, Антоній прибув до Єгипту, де познайомився з царицею Клеопатрою, колишньою коханкою Юлія Цезаря, від якого та народила сина Цезаріона. Закохавшись в неї, Антоній фактично перестав займатись державними справами, а в 36-37 роках до н. е. провів невдалу кампанію проти Парфії. В той же час Клеопатра за ці роки народила йому трьох дітей.
Щоб помститись, Октавіан наказав розшукати і оголосити заповіт Антонія, за яким Цезаріон ставав спадкоємцем Риму, а діти Антонія від Клеопатри — правителями Вірменії, Сирії, Малої Азії та Кіренаїки. Новини про це викликали занепокоєння римських сенаторів і вони оголосили Клеопатрі війну. Вирішальна битва відбулась 2 вересня 31 року до н.е. біля мису Акцій, на узбережжі Іонійського моря, — єгипетський флот був розбитий.
Через рік Октавіан завоював столицю Александрію Єгипетську і 1 серпня 30 року до н.е. Марк Антоній був змушений покінчити життя самогубством. Того ж дння за наказом Октавіана були вбиті Цезаріон та Антілл, старший син Антонія від першого шлюбу. Через кілька днів і Клеопатра після невдалих спроб отримати від Октавіана гарантії власної безпеки і передачі престолу своїм дітям позбавила себе життя.
