При словосполученні «середньовічний замок» наша уява відразу малює нам величну будову, з високими вежами, зубчастими стінами, на яких несуть свою варту суворі лицарі в латах. А хтось, можливо, представить собі навіть якогось дракона, що літає в небі над самим замком і мудрого чарівника з довгою сивою бородою, що живе в одній із замкових веж (як правило, найвищій). Адже недарма образ замку вельми популярний в такому жанрі як фентезі, різних казках, тощо. Але часто реальна історія не менш цікава, ніж різні казкові небилиці, і наша сьогоднішня стаття буде присвячена замкам самим що не є реальним, їх устрою та місцю в нашій історії.
В цілому кожен порядний середньовічний замок повинен був відповідати таким базовим вимогам:
знаходиться в малодоступній для ворога і піднесеній місцевості, щоб можна було з висоти оглядати значні відстані і здалеку бачити наближення потенційного ворога (за цей час встигнути підготуватися до оборони, закрити ворота, нагріти смолу для непроханих гостей і так далі),
мати всередині джерело води – на випадок можливої тривалої облоги,
виконувати репрезентативні функції, тобто всіляко підкреслювати багатство і владу господаря замку, будь то граф, барон, князь або навіть король.
Часто в замках були подвійні стіни: висока зовнішня стіна і дещо менша внутрішня. Між ними розташовувався порожній простір, що отримав німецьку назву – «цвінгер». Цей цвінгер мав істотне значення для захисників замку, справа в тому, що якщо нападникам вдавалося подолати зовнішню стіну, вони опинялися в цьому самому тісному «цвінгері», затиснутими між двох стін, де ставали чудовою мішенню для лучників.
Объяснение:
При словосполученні середньовічний замок наша уява відразу малює нам величну будову, з високими вежами, зубчастими стінами, на яких несуть свою варту суворі лицарі в латах. А хтось, можливо, представить собі навіть якогось дракона, що літає в небі над самим замком і мудрого чарівника з довгою сивою бородою, що живе в одній із замкових веж (як правило, найвищій). Адже недарма образ замку вельми популярний в такому жанрі як фентезі, різних казках, тощо. Але часто реальна історія не менш цікава, ніж різні казкові небилиці, і наша сьогоднішня стаття буде присвячена замкам самим що не є реальним, їх устрою та місцю в нашій історії.
В цілому кожен порядний середньовічний замок повинен був відповідати таким базовим вимогам:
знаходиться в малодоступній для ворога і піднесеній місцевості, щоб можна було з висоти оглядати значні відстані і здалеку бачити наближення потенційного ворога (за цей час встигнути підготуватися до оборони, закрити ворота, нагріти смолу для непроханих гостей і так далі),
мати всередині джерело води – на випадок можливої тривалої облоги,
виконувати репрезентативні функції, тобто всіляко підкреслювати багатство і владу господаря замку, будь то граф, барон, князь або навіть король.
Часто в замках були подвійні стіни: висока зовнішня стіна і дещо менша внутрішня. Між ними розташовувався порожній простір, що отримав німецьку назву – цвінгер. Цей цвінгер мав істотне значення для захисників замку, справа в тому, що якщо нападникам вдавалося подолати зовнішню стіну, вони опинялися в цьому самому тісному «цвінгері», затиснутими між двох стін, де ставали чудовою мішенню для лучників.
Объяснение:
Дополнительное задание:
Биология: Що таке двобічна симетрія?
Реш. 1: Це коли тварину можно поділити на дві частини
Дополнительное задание:
Українська література: Що із життя однолітків вразило за творем Блакитна дитина
Реш. 1: Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», тотрохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору?«Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цейтвір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своєдитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чизауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, зІ’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батькохлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, якареально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею тамамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяєрожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світічеснот голубими очима».Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і йогосинові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли боця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б»клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то зобдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж,лишилося б у моїх жменях!»Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний містокпам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а подругий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли бмісточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людинавсе більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим —місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а потой бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, будуходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Аленевблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він бувхлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток іздорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнніроки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — змолодою мамою, молодшим братом, друзями.Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але вприміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати,учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопецьчитав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці,не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікулипроводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навітьвисловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли наберегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими.А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужігороди та садки!Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякатидівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтаєжабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. Ісміх, і гріх, як то кажуть!З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича,Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетникинавіть до одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльникавчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю АнатолійДімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалисядовірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи нелає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща всвіті!»Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, ушкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, щоАнатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, кращерозуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав ужитті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати,відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра йсправедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.