Объяснение:
Будучи видатним політиком, Гай Юлій Цезар був, в першу чергу, непересічною людиною, в характері якого поєднувалися мужність з тонким естетизмом, літературний талант з прагненням до необмеженої влади, щедрість зі злопам’ятністю, байдужість до їжі та алкогольних напоїв з сексуальною вседозволеністю. Зараз важко визначити, чого в ньому було більше – пороків або чеснот, але як би там не було – складний сплав суперечливих якостей характеру зумовив успіх Цезаря на політичному поприщі і досягнення ним кінцевої мети – перетворення республіки в імперію.
Найголовніше звершення Цезаря – це не численні перемоги над галлами і бриттами, а завоювання їм рідній Італії і встановлення в державі особистої диктатури, що було б неможливо без перемоги над Помпеєю і придушення опору республіканців – захисників старих римських традицій. Талановитий воєначальник Помпеї, отримав безліч перемог, що розбив війська 22 східних царів, був для Гая Юлія єдиним конкурентом в боротьбі за одноосібну владу над Римом.
Цей видатний діяч стародавнього минулого гідний похвали, бо з Гая Юлія Цезаря почалася не тільки епоха римських імператорів, а й епоха європейської монархії, яка теж була тісно пов’язана з уявленнями про божественне походження королівської влади. Ера християнства, що невпинно насувалася на континент, вимагала політичної моделі, в якій єдиний володар був би намісником єдиного Бога на землі. Саме завдяки Цезарю духовна і світська влада у подальші часи були тісно переплетені, і певною мірою були віддзеркаленням один одного, подібно до того, як відбивається сам в собі двоголовий орел на візантійському, а пізніше і російському державному гербі.
В результате слияния восточнославянских племён в период Киевской Руси постепенно образовалась древнерусская народность, для которой были характерны известная общность языка (возникшая на раннефеодальной экономической основе), территории и психического склада (проявлявшегося в общности культуры).
О наличии такой общности, сложившейся, несмотря на слабость экономических связей в стране, свидетельствуют понятия «русский народ» и «Русская земля», встречающиеся в памятниках письменности и обозначающие древнерусскую народность и населяемую ею территорию. На основе устного народного языка сложился древнерусский литературный язык, известный по летописи, «Русской правде» и другим памятникам письменности.
Об определённой общности культуры свидетельствуют памятники зодчества, живописи, скульптуры, при всех их особенностях обладающие устойчивыми чертами стиля, характерного для творчества русских зодчих, иконописцев, ювелиров и др. По всем русским городам и землям передавались бродячими певцами и сказителями былины и песни, предания и сказки. Создававшиеся в Киеве или Новгороде, Чернигове или Переяславле литературные произведения читались и распространялись в разных областях Русской земли.
В период Киевской Руси развивались связи восточного славянства, сформировавшегося в древнерусскую народность, с неславянскими наро Севера, Поволжья, Причерноморья.
Идея единства Руси проникла в народное былинное творчество. Та же идея нашла отражение в «Повести временных лет», посвящённой истории «Русской земли», в «Хождении» игумена Даниила, который, будучи в Иерусалиме, вспоминал «Русскую землю», в словах «Поучения» Владимира Мономаха: «...добра хочу братье и Русской земле». Сознание единства Руси чувствуется в памятниках международного права: например, в договорах с Византией, заключавшиеся от имени «всех людей Русской земли».
