Первые десять лет царствования Петра Великого достопамятны не столько обилием государственных событий, изменивших состояние России, сколько развитием душевных Петра, образованием его гения и утвердившимся направлением его воли. В эти десять лет он понял свое призвание и остался верен ему до гроба.
Петр I обязан всем, что его прославило и возвеличило, единственно самому себе. Воспитание предшественников его было очень ограниченно; по крайней мере многие из них, еще до вступления на престол, достигали зрелых лет, принимали деятельное участие в делах государственных и опытом заменяли науку; так образовали себя Иоанн III, сын его Василий, Федор Иоаннович, Борис Годунов, Алексей Михайлович, Федор Алексеевич. Петр I и этой выгоды был лишен: после смерти отца он остался 4 лет, после смерти старшего брата 10, и самый важный для человека возраст, когда первые впечатления решают всю жизнь его, Петр провел некоторым образом в опале. Устраняемый властолюбивой Софьей от дел государственных, он жил до 17 лет вдали от двора, в селе Преображенском, при горестной матери, изредка являясь в Москву, единственно для торжественных случаев. Наталья Кирилловна отличалась прекрасною душою и здравым умом; но, при тогдашнем воспитании женского пола, не в силах была подготовить своего сына к высокому назначению. Наставник же Петра, избранный Федором Алексеевичем, дьяк Зотов не имел ни сведений, ни дарований, кроме того неоднократно был отрываем от своего питомца посылками в Крым и другими делами. Петр сам нашел себе руководителя в муже незабвенном, женевце Лефорте.
По примеру соотечественников, искавших чести, золота и славы на чужбине, Лефорт с юных лет странствовал по Европе: сначала служил во Франции в королевской гвардии; потом в Голландии, под знаменами Вильгельма Оранского;впоследствии при датском посольстве, наконец, в царствование Федора Алексеевича принятый на русскую службу с чином капитана, участвовал в крымских походах. Он имел ум образованный, много видел, много испытал, славился мужеством в боях, веселым нравом, приятным обхождением. Петр узнал его и полюбил как друга. Умный женевец, при обильном запасе сведений, удовлетворял любопытству отрока-царя, жаждавшего познаний; рассказывал ему о Европе, о подвигах знаменитых полководцев, о художествах, о мореплавании, о всем, что развилось в Европе и что было еще чуждо в России. С восторгом слушая его рассказы, Петр I прежде всего решился завести войско по образцу европейскому.
Колоніалізм - досить складне явище всесвітнього масштабу, що сягає корінням далекого минулого людства, воно виникло з появою держави, існувало ще в рабовласницьку і феодальну епохи. Власне слова "колонія", "колоніалізм" походять від латинських термінів "колон", "колонат", що означали різну форму залежності сільського населення у Давньому Римі. З часом слово "колонія" набуло самостійного значення: так почали називати поселення, створені вихідцями з іншої країни, такими колоніями-поселеннями володіли і Давній Єгипет, і Греція, і Рим, й інші держави.
За феодальної епохи колоніалізм набув найбільшого розвитку під час різкого загострення внутрішніх суперечностей у європейських країнах. Так у ХІ-ХIIІ ст. великі групи зубожілого населення Західної Європи, очолювані рицарями-феодалами, рушили в хрестові походи на Близький Схід визволяти Гроб Господній. Хрестоносці створили там феодальні держави-колонії, більшість жителів яких становили підкорені ними місцеві мешканці. Але проіснували ці держави недовго - менше двох століть.
Початок розвитку колоніалізму як світового явища припадає на кінець XV - початок XVI ст. і пов'язаний з утвердженням у Західній Європі капіталістичних відносин. Збільшення попиту на золото, що стало своєрідним універсальним товаром, відіграло особливо важливу роль у прагненні європейців до пошуків нових земель. Подрібнення феодальних володінь і розорення частини феодалів, посилення суперництва між окремими феодальними кланами також викликали потребу в нових шляхах на Схід та нових землях. Але зв'язки між середньовічною Європою та Близьким Сходом і через посередницьку торгівлю з Індією та Китаєм суттєво скоротились внаслідок турецьких завоювань.
Значний поштовх розвиткові колоніалізму дали Великі географічні відкриття, що визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію. Піонерами ж колоніальних загарбань виступили не найрозвиненіші в економічному відношенні, але з найбільшим досвідом судноплавства й морської торгівлі країни - Португалія та Іспанія. За посередництвом Папи римського Олександра VI у 1493 р. вони уклали, очевидно, першу в історії угоду про територіальний поділ світу, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Атлантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішого пункту островів Зеленого Мису, приблизно по 49 градусу західної довготи.
Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід - Іспанії. Але інші європейські держави, передусім Англія і Франція, відкидали ці зазіхання; англійці, наприклад, невдовзі проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни в їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська, французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким шляхом.
Объяснение:
номер 2 (1) ответ