Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.
Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.
Історичний факт. Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Значна частина земель, заселених переважно українцями, була по-живому відрізана від українських губерній і приєднана до сусідніх із Україною російських. Так, поза межами 9 українських губерній залишилися великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської губерній і частина Бессарабії та Холмщина.
Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією.
На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.
У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції.
Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.
Історичний факт. У всіх ланках губернської адміністрації процвітали казнокрадство й хабарництво. Коли Микола І захотів дізнатися, хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише київський губернатор Іван Фундуклей. «Не бере, бо дуже багатий» — так пояснив цар його поведінку.
Ну, во-первых, Русью правил один человек (да, окей, это не совсем точно, потому что Русь была раздроблена, и в каждом большом городе сидел свой "правитель", НО каждый этот правитель все-таки подчинялся киевскому князю. Да и эти правители не были слишком важными фигурами - бояре, посадники, ничего интересного, в общем). Киевского князя называли царем и самовластцем (это пошло от Ярослава Мудрого). Во-вторых, армия. К началу 12 века русская армия была одной из лучших в мире. Она была снаряжена и вооружена по последнему слову техники. Кони, луки, копья, щиты, топоры, ножи. Все самое лучшее. Ну и конечно, что есть оружие без хорошего воина? Воины были тоже лучшими и "отборными", так сказать. К концу 11 века русским удалось запугать всяких половцев и древлян. Кочевников, то бишь. Они долгое время еще не решались подойти близко к территории Руси. В-третьих, торговля. Развивалась она с огромной скоростью. На Русь приезжали купцы и из отдаленных территорий - Польша, Скандинавия, Болгария, Персия и проч. В-четвертых, церковь. Язычников становится все меньше и меньше, а православных христиан все больше. Начинает складываться иерархия. Ну, то есть, во главе - митрополит, в крупных городах сидели епископы, и т.д и т.п. Также русские люди впервые имеют возможность прочитать Библию и Евангелие. Строятся церкви, храмы, монастыри, соборы и все такое прочее. Конечно же, на деньги правителя. В-четвертых, новый свод законов. Нынешние правители решили, что Русская правда устарела и вообще век. Собрались и составили новый - Русская Правда Ярославичей. Главная его заслуга - это появление наказания за побои и убийства. Раньше этому придавалось мало значения, но сейчас все изменилось. Убил - заплати огроменную сумму. И, рассуждая логически, можно понять, что это многих останавливало от насилия, что, естественно, играло на руку развитию государства
После изгнания Наполеона из за русских границ, при дворе ходили слухи о всевозможном возобновление армии французов. Да и Александр , набравшись опыта в борьбе с Наполеоном, понимал угрозу. В коротких срок русская армия под командованием М.И.Кутузова очищает Польское Царство от французов в январе. А 28 января 1813 года проникает в Варшаву. Позже под руководством двух генералов А.И.Чернышева и Н.Г.Репнина входят в Берлин 4 марта. Через 10 дней к ним подступают свежие силы русских войск П.Х.Витгинштейна. 19 марта был взят и Гамбург. Россия и Пруссия заключили военный союз,против Наполеона. После смерти М.И Кутузова(28 апреля) стратегическая идея хромала, русские войска стали притерпивать поражение за поражением. И тут был заключен мир между русской и французской стороной. Россия тем временем создала 5-ую антифранцузскую коалицию (Россия, Англия Австрия, Пруссия, Швеция). В самой крупной битве 19-ого столетия под Лейпцигом ("Битва народов") 4-7 октября Прусско -Русско-Автрийская армия численностью в 300 тысяч человек, и 1370 орудий, разгромила французов число которых составляло 190 тысяч. После этого начался Венский Конгресс в сентябре. Там Александр решил Польский вопрос, через Пруссию. А после разгрома армиями Англии, Пруссии, Австрии при Ватерло французов в 1815 году, начал свою работу "Священный союз". Через него Александр провел попытку решения "Восточного Вопроса". Он обеспечил Греции независимость в 1821 году. Также Александр проводил свою политику и на Аляске, Северо-Западе Северной Америки. Он значительно расширил границы российских территории во владениях Америки. Ещё при Павле | в 1799 году был создан указ, разрешающий бороздить воды Беренгово моря. А в 1804 Александр отправил И.Ф.Крузенштейна на исследование. Был в этом году основан город Новоархангельск. А 1808 году были налаженны связи с США. Но в целом и Англия и Соединенные Штаты были недовольны укреплением позиций на Континенте. В 1824 году Александр разрешил промыслы американцам,а в 1825 году и Англии. Это означало постепенный отход от Американских территорий. Россия при Александре добилась высоких результатов во внешней политике. Значительную роль съиграла и ослабление Франции, следствием которого является освобождение всей Европы от Наполеона. Александр представился всем странам как герой -освободитель. Он стоял во главе "Венского Конгресса", где ключевую роль играла именно Россия Таким образом Россия стала влиять на судьбы других государств, подавляя революции в странах Европы (По Священному Союзу)
Адміністративно-територіальний устрій
Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.
Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.
Історичний факт. Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Значна частина земель, заселених переважно українцями, була по-живому відрізана від українських губерній і приєднана до сусідніх із Україною російських. Так, поза межами 9 українських губерній залишилися великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської губерній і частина Бессарабії та Холмщина.
Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією.
На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.
У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції.
Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.
Історичний факт. У всіх ланках губернської адміністрації процвітали казнокрадство й хабарництво. Коли Микола І захотів дізнатися, хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише київський губернатор Іван Фундуклей. «Не бере, бо дуже багатий» — так пояснив цар його поведінку.