На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії. Провідним сектором її економіки в цей час було сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля — основний засіб виробництва — належала поміщикам, головна виробнича сила — селянство — було залежне від феодала чи держави.
У зазначений період в Україні домінувало поміщицьке землеволодіння. Майже 75% усієї землі було у дворянських руках. Маєтки поміщиків з кожним роком деградували та занепадали. Конкретним свідченням цих процесів було:
• посилення експлуатації селян;
• низький рівень організації праці;
• технічна відсталість сільськогосподарського виробництва;
• зниження прибутків землевласників тощо.
Борг поміщиків державі невпинно зростав і в 1850 році становив понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х pp. XIX ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак.
Щоб збільшити свої прибутки, поміщики значно посилили експлуатацію залежних від них селян, які, згідно з переписом 1810 року, становили 60,5% населення підросійської України. Селяни вважалися власністю дворян і цілком залежали від їхньої волі. Поміщики розпоряджалися самими селянами та їхніми господарствами, переселяли їх в інші маєтки, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут. Хоч закон 1797 року офіційно встановив триденну панщину, фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. Крім панщини, селяни змушені були відробляти й додаткові повинності, сплачувати натуральний і грошовий податки.
Довідка.
Категорії залежного населення:
• поміщицькі селяни;
• державні селяни;
• військові поселенці;
• «робітні люди». Урочні (здольні) селяни — селяни, що отримували від пана щоденне завдання (урок), причому таке важке, що його не можна було виконати й за два — три дні.
Панщинні селяни (панщани, панщанники) — кріпаки, які за користування землею виконували на користь господаря певні роботи. Зазвичай поміщицькі землі поділялися на дві частини. Три дні на тиждень селяни обробляли панську землю, три дні — відведену їм у користування.
Оброчні селяни — кріпаки, що сплачували поміщикові за користування землею грошовий або натуральний податок (оброк), розмір якого залежав від волі господаря.
Посесійні селяни (фабричні, заводські) — особисто залежні селяни, що були довічно прикріплені до заводів та фабрик, які належали приватним особам.
Державні селяни
У Наддніпрянській Україні, крім селян-кріпаків, були й державні селяни, які вважалися особисто вільними. За користування землею вони сплачували державі грошову ренту, яка становила майже 40% їхніх прибутків. Більшість державних селян була не в змозі знайти такі кошти, тому з року в рік їхні борги зростали.
У пошуках порятунку від злиднів і голодної смерті державні селяни йшли на Південь України. Попит на робочі руки в цьому регіоні був значний. Наприклад, з Полтавської та Харківської губерній у 40-х pp. у південні райони щорічно вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Окрім цього велика частина заробітчан-кріпаків, як правило, покидала свої домівки без дозволу поміщиків. Щоправда, інколи землевласники за відповідну плату самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства та плантації цукрових буряків.
Объяснение:
https://uahistory.co/book/new/94.html
Мартін Лютер народився в Айслебені в багатодітній побожній родині шахтаря мідних копалень Мансфельда. З п'яти років малий Мартін вже був відданий на навчання у міську школу в Мансфельді. Очевидно, він був дуже вразливою людиною, бо навіть у похилому віці згадував, як його били батьки і вчитель за найменшу провину. Чотирнадцятирічним батько його посилає на подальше навчання до Магдебурга, а потім до Айзенаха. У 1501 році Лютер вступає до Ерфуртського університету.
Мартін Лютер як «Поміщик Йорг». Картина Лукаса Кранаха Старшого, 1522
Одного разу, переживши велике потрясіння під час громовиці, він дає обітницю піти у ченці й проти волі батька переступає поріг монастиря августинців, де у 1507 році був висвячений на священника. Взимку 1510–11 років Лютер з іншим монахом-августинцем здійснює прощу до Риму, який вразив його фальшивою побожністю місцевого духовенства і повною відсутністю очікуваної атмосфери святості у столиці католицизму. Розчарований, але непохитний у вірі, Лютер повертається додому і продовжує навчання і 1512 року захищає докторську дисертацію у Віттенберзькому університеті.
Объяснение: