Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано.
На основі письмових археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов'ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та ін. теорій. І хоча питання про прабатьківщину слов'ян залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов'янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов'ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов'янства.
В історичній науці однією із центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає можливість з'ясувати територію зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.
Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян - ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив літописець Нестор. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. От тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, - от того, де сіли, на котрому місці». Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII - ХУ ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому- стали відомі російські історики XIX ст. С.Соловйов. М.Погодін. В.Ключсвський.
У добу середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська, або азійська теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідки з часом вони розселились на північ і захід.
До кінця ХУШ ст. усі варіанти вирішення проблеми етногенезу слов'ян, як правило, грунтувались на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка у творах античних і ранньосередньовічних авторів. У результаті пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці... Однак усі ці гіпотези не були науково обгрунтовані.
Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст. Вчені починають помітно розширювати базу своїх досліджень, використовують письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян У просторових координатах вони знаходилися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л Нідерле «Слов'ян старожитності» (1902 р.) започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відовідно до неї ще у II тис. до н.е. існувала балтослов'янська спільність. Саме в результаті її розпаду в ході розселення і з'явилися слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель - Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різний час були М.Фасмер. Н.Шахматов. В.Петров та ін.
Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обгрунтована польськими вченими Ю.Косташевським. Я.Чекановським. Т.Лер-Сплавинським у 30-40-х рр. XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена в період пізньої бронзи та раннього заліза, що локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою і Одером.
У 50-60-х рр. виникає дніпро-одерська теорія (В.Гензель. П.Третьяков. М.Артамонов. Б.Рибаков), яка органічно увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї теорії така: на рубежі III-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалась на ряд етнокультурних і мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і привів до появи протослов'ян як самостійної етнічної спільності. Цей якісний стрибок прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася на території Правобережної України та Польщі.
зафіксована й іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на мовну та етнічну єдність цих слов'янських груп.
Однако эти чрезвычайные розыски не смогли приостановить приток беглых в район засечной черты. С каждым годом их становилось все больше. Таково было положение Пензенского края в 17 веке. Оно было типичным для всего Среднего Поволжья. Вот почему, когда здесь раздался призывный набат участников крестьянской войны под предводительством Степана Разина, на борьбу против феодалов поднялись и крестьяне, и городские низы, и служивцы "засечной черты", и беглый гулящий люд. Накал крестьянских выступлений в районах Средней Волги явно обозначился к осени 1670 года, когда повстанческая армия Степана Разина с низовий Волги подошла к Симбирску. Чтобы поддержать стихийные крестьянские выступления, Степан Разин направлял из-под Симбирска свои небольшие отряды. К Пензе был послан отряд Михаила Харитонова. Он шел на запад вдоль засечной черты. Вскоре в руках харитоновцев оказались Юшанск, Тагай, Корсун, Атемар, Саранск, Инсар. Отсюда меньшая часть отряда направилась в Наровчат, а остальная к Пензе. Везде, где бы ни появлялись разинцы, местные крестьяне и служилые люди поднимали восстание и расправлялись со своими угнетателями. Например, когда повстанцы подошли к стенам Наровчата, жители схватили ненавистного им "приказного человека с сыном и бросили со стены, а город свой казакам сдали". Из других документов видно, что крепостные крестьяне пензенского воеводы с повстанцами "сложились за едине". Двигаясь к Пензе, они "по селам и деревням помещиков. побивали и дома их разоряли". 25 сентября отряд Михаила Харитонова подошел к Пензе. Горожане и служилые люди отказались сражаться с повстанцами и открыли перед ними крепостные ворота. Восставшие "воеводу Елисея Лачинова да приказной избы подъячего Александра Телепова да соборного попа Луку побили до смерти, а домы де их и иных лучших людей разорили". Пенза превратилась в сборный повстанческий пункт. Сюда стекались засечные сторожа, крестьяне - русские, мордва, татары. Из Саратова пришел отряд под руководством бесстрашного сподвижника Степана Разина - Василия Федорова. Объединив силы, Михаил Харитонов и Василий Федоров с отрядом в 900 человек двинулись на Нижний Ломов. Феодальную знать охватил страх. Не надеясь на своих людей, нижнеломовский воевода Андрей Пекин с подъячим в одних рубашках убежали в деревню Раково. Но скрыться от народного гнева им не удалось. Ломовцы нашли воеводу и казнили "изругательной смертью", подняв его на копья. Нижнеломовская крепость была взята без боя 2 октября 1670 года. После этого повстанцы подошли к Верхнему Ломову. К ним "большим собранием" присоединились и нижнеломовцы. Их возглавляли Василий Нехорошев, сын Шилов, Тихон Петелин, Федор Белик, Ларион Егольников, Иван Емельянов. Перепуганный верхнеломовский воевода Игнатий Корсаков выслал было против повстанцев "по конец казачьей слободы всех градских людей". Но последние сражаться не стали, а присоединились к повстанцам. В крепости был тот час учинен "казачий круг". Восставшие предали смерти воеводу и попа Федора Семенова, наказали плетьями неугодных им лиц, захватили государственный амбар, где "государевы грамоты и всякие дела изодрали", избрали своего атамана - Максима Дмитриева и старшину - Вариводу.
Как то так ухх
