Политические партии России в 1917 году — совокупность основных политических партий и организаций, существовавших в России в 1917 году. Сразу же после Февральской революции происходит разгром правомонархических партий и политических группировок, на первый план выходит борьба между социалистическими партиями (эсеры, меньшевики, большевики) и либералами (кадеты) с одной стороны, и борьба между умеренными социалистами (меньшевики, правые эсеры, эсеры центра) и радикалами (большевики, левые эсеры, анархисты).
Вступ Мехмеда II до Константинополя.
Осман І (1258—1324), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерва (Туркменістан) із 400 вершниками для до Румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні турецькі князівства (бейства), одне з яких очолив Осман І. Його князівство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османцями. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі свої володінь до кордону з Візантією.
Після смерті засновника, Османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у півінічно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року османи здобули Фессалоніки, яке утримували венеціанці. Перемога Османів у битві при Косово 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях османській експансії в Європу. Останній великий хрестовий похід намагався спинити османський натиск, але був розгромлений у битві при Нікополі 1396 року.
Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Османи поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві при Анкарі й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 1402—1413 років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.
У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косово), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-волоські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-волоським силам в другій битві при Косово.
Син Мурада ІІ, Мехмед ІІ Завойовник, реформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під османською назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визнання османської влади. Візантійські еліти та населення, що не мігрувало, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеціанське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала османам вторгнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасник усіх подальших османських завоювань в Європі.
Експансія (1453—1566)
Сулейман Пишний, найвидатніший султан імперії.
XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торговельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.
Султан Селім І (1512—1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві при Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.
Наступний султан Сулейман І Пишний (1520—1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога османських військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під османським верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війська підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.
На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й на 3 континенах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінатною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії.
Объяснение:
вот так (я русский)
Возникновение Генеральных штатов было связано с ростом городов, обострением социальных противоречий и классовой борьбы, что вызывало необходимость укрепления феодального государства.
Предшественниками Генеральных штатов были расширенные заседаниякоролевского совета (с привлечением городских верхов), а также провинциальные ассамблеи сословий (положившие начало провинциальным штатам). Первые Генеральные штаты были созваны в 1302 году, в период конфликта Филиппа IV с папойБонифацием VIII.
Генеральные штаты являлись совещательным органом, созываемым по инициативе королевской власти в критические моменты для оказания правительству. Основной их функцией было квотирование налогов. Каждое сословие — первое, второе, третье сословие — заседало в Генеральных штатах отдельно от других и имело по одному голосу (независимо от числа представителей). Третье сословие было представлено верхушкой горожан.
Значение Генеральных штатов возросло во время Столетней войны 1337—1453, когда королевская власть особенно нуждалась в деньгах. В период народных восстаний XIV века (Парижское восстание1357—1358, Жакерия 1358) Генеральные штаты претендовали на активное участие в управлении страной (подобные требования выразили Генеральные штаты1357 года в «Великом мартовском ордонансе»). Однако отсутствие единства между городами и их непримиримая вражда с дворянством делали бесплодными попытки французскими Генеральными штатами добиться прав, которые сумел завоевать английский парламент.
В конце XIV века Генеральные штаты созывались всё реже и часто заменялись собраниями нотаблей. С конца XV века институт Генеральных штатов пришёл в упадок в связи с начавшимся развитием абсолютизма, в течение 1484—1560 годовони вообще не созывались (известное оживление их деятельности наблюдалось в период Религиозных войн — Генеральные штаты созывались в 1560,1576, 1588, и 1593 годах).
С 1614 до 1789 годы Генеральные штаты снова ни разу не собирались. Лишь 5 мая1789 года в условиях острого политического кризиса накануне Великой французской революции король созвал Генеральные штаты. 17 июня 1789 годадепутаты третьего сословия объявили себя Национальным собранием, 9 июляНациональное собрание провозгласило себя Учредительным собранием, ставшим высшим представительным и законодательным органом революционной Франции.
В XX веке название Генеральные штаты принимали некоторые представительские собрания, рассматривающие актуальные политические вопросы и выражающие широкое общественное мнение (например, ассамблея Генеральных штатов за разоружение, май 1963 года).