Для шведів Полтавська битва - це Карл ХІІ, для росіян – Петро І, а для українців – Іван Мазепа. І не дивно, що постать останнього викликає стільки суперечок. Адже, Росія довгий час вперто доводила нам, що він зрадник і ганьбить "великий руський народ", і ми, українці, забули, який неоціненний вклад зробив наш Гетьман для формування незалежної держави.
Мало хто знає, що Петро І довгий час дружив із Мазепою, радився із ним як із дорослішим і освіченішим політиком. Та ось подяка московського царя – залучившись підтримкою свого радника, він таємно вирішує ліквідувати політичну автономію України і віддати Правобережжя Речі Посполитій (нині – Польща). Саме тому Мазепа, який попри все прагнув здобути для українців незалежність, веде переговори із шведським Головнокомандуючим про формування україно-шведського союзу.
У жовтні 1708 року шведи вступають на українські землі із наміром через Харків і Курськ почати наступ на Москву. Серйозною перешкодою стало місто Полтава - його захищали 4,3-тисячний російський гарнізон на чолі з полковником Келіним і 2,6 тисяч місцевих мешканців.
Такий перебіг подій змусив Мазепу відкрито перейти на бік шведського короля і об'єднати сили для ведення війни із Московією. Слід зазначити, що не всі козаки погодились із рішенням Гетьмана; частина з них, очолювана Іваном Скоропадським, не зрадила царя і продовжувала бій тепер вже проти Карла ХІІ і Івана Мазепи.
Не все в україно-шведського союзу склалося добре. Ряд невдач призвели до поразки на полтавському полі. 8 липня (27 червня) 1709 року московиті здобули перемогу, а разом з нею – панівне становище в Європі, що їм його віддали шведи. Перше, що зробив російський цар, як тільки відчув смак перемоги – оголосив Мазепу зрадником. Гетьман залишався ним навіть після смерті – Радянський Союз активно пропагував цю ідею щодо Мазепи, і слід віддати йому належне – навіть українці в неї повірили.
Росія і досі вважає видатного українського Гетьмана ворогом, забуваючи про причини цієї мазепівської "зради". Любов до свого народу і своєї держави – ось що рухало ним у цій війні, і для нас це величезного значення вчинок.
Гетьман Іван Мазепа є чи не найзнанішим у світі українцем. Він – герой численних європейських хронік, творів незліченної кількості митців, серед яких достатньо згадати Байрона, Пушкіна, Гюго, Словацького, Рилєєва, Чайковського. Разом з тим попри помітну роль у європейській історії Мазепа залишається напрочуд суперечливою постаттю в історії українській.
Набагато більше занепокоєння викликає ставлення до Мазепи як до зрадника України. Декому він уявляється лиш успішним кар'єристом, який скористався природними здібностями й таланом, щоб дістати владу, якою розпоряджався собі на догоду. Гетьмана буцімто цікавило тільки збагачення, а на інтереси населення він не зважав. Коли ж плани Петра І почали загрожувати амбіціям Мазепи, той вирішив перейти на бік його ворога, щоб за будь-яку ціну утримати владу. Незважаючи на позірну правдоподібність такої позиції, факти свідчать проти неї: Мазепа дбав про українські національні інтереси впродовж усього гетьманування. Очолюючи Гетьманщину, він видав універсал про захист прав козаків і низку охоронних універсалів містам. Мазепа намагався полегшити становище селян, обмеживши панщину двома днями на тиждень, пілтримував українську церкву, підтверджуючи універсалами права Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів.
Теофан Прокопович писав: "Історик повинен уміти робити дві речі: говорити правду й не говорити неправди." Не слід змішувати правди з неправдою, тобто ми не повинні ідеалізувати Мазепу. Існують свідчення того, що він ішов до вершин могутності, користуючися не найморальнішими засобами; були в нього й суто людські слабкості, як-от жінки. Немає ніякої потреби з патріотичних міркувань перекручувати факти, аби перетворити Мазепу на янгола чи святого, – достатньо віддати йому належне як великому синові України, діяльному патріотові й мужньому оборонцеві інтересів української нації.
Современники называли XVII век бунташным. Характерная черта этого времени – восстания в городах и на окраинах государства.
Причины народных выступлений:
Рост военных расходов, который заставляет правительство Алексея Михайловича вводить все новые формы податей.
Общее усиление контроля государства над обществом. Закрепощение крестьян.
Церковная реформа. Многие народные восстания стали частью раскольничьего движения.
В середине 1640-х гг. была введена высокая пошлина на соль, которая из-за этого резко выросла в цене. В 1647 г. правительство отказалось от соляной пошлины; тем не менее, в 1648 г. вспыхнул «Соляной бунт» , направленный против инициаторов ее введения: боярина Морозова, городского головы Шакловитого, думного дьячка Чистого, гостя (купца, занимающегося внешней торговлей) Василия Шорина и других. Бунт поддержали стрельцы, также пострадавшие от повышения цен на соль и давно не получавшие жалование. Застигнутое врасплох правительство выдало или казнило большинство ненавистных толпе деятелей.
В 1650 г. начинается восстание в Пскове. Оно было подавлено одним из соратников Алексея Михайловича боярином А. Л. Ординым-Нащекиным.
В 1662 г. правительство, испытывавшее острый недостаток в драгоценных металлах, попыталось заменить серебряную монету медной. Все свои платежи оно вело медными деньгами, а налоги собирало серебряными. Такая политика стала причиной «Медного бунта» В июле 1662 г. возбужденная толпа ворвалась в село Коломенское – летнюю резиденцию Алексея Михайловича, стрельцы с трудом справились с восставшими. Власть временно отказалась от выпуска медной монеты.
С середины XVII в. , в связи с поиском в южных районах беглых крестьян, осложнились отношения правительства с донским казачеством. Постоянные конфликты между ними привели к казачьему восстанию Степана Разина.
На первом этапе восстания (1669-1670 гг. – т. н. Поход за зипунами) – Разин совершает грабительские походы в Персию и нападает на торговые караваны. Разграбив западное побережье Каспийского моря, Разин вернулся в Астрахань с большой добычей и славой непобедимого вождя.
Весной 1670 г. начался второй этап восстания. Разин открыто выступил против царского правительства. Участие в его войске крестьян придало походу антикрепостнический характер, поэтому его с оговорками можно назвать крестьянской войной. Захватив в апреле Царицын, Разин в июне вернулся в Астрахань и провозгласил здесь свою власть. Летом 1670 г. на сторону Разина перешли Саратов и Самара, крестьянские волнения, таким образом, охватили огромную территорию. Только под Симбирском большая, но плохо обученная и вооруженная крестьянская армия была разбита. Разин бежал на Дон где был схвачен и выдан властям богатыми (домовитыми) казаками. В 1671 г. Степан Разин был казнен в Москве.
Еще одним народным выступлением стало Соловецкое восстание 1667-1676 гг. – одна из самых ярких страниц истории Раскола. Носившее чисто антиреформенный характер, восстание было подавленно только после предательства одного из защитников Соловецкого монастыря.
На западном направлении стержнем внешней политики были отношения России с Речью Посполитой. При характеристике этого направления следует особо остановиться на освободительном антипольском движении под руководством Богдана Хмельницкого. Абитуриент должен показать значение присоединения Левобережной Украины к России.
На южном направлении Россия имела дело с Крымским ханством и Османской империей.
При изучении вопроса о присоединении Восточной Сибири к России необходимо уделить внимание фактам, связанным с освоением Сибири в XVII веке, подчеркнуть важную роль русских «землепроходцев» в открытии и заселении новых земель, в приобщении народов Сибири к русской культуре.