Авіньйонський полон пап - період з 1309 по 1378, коли резиденція глав католицької церкви перебувала не в Римі, а в Авіньйоні. В 1309 Климент V ( француз), що став татом незабаром після поразки тата Боніфація VIII в конфлікті з королем Франції Філіпом IV Красивим, переїхав в Авіньйон. Це місто, що належав графам Провансу, тато Климент VI викупив у 1348 у свою власність. В Авіньйоні папи відчували себе в набагато більшій безпеці, ніж в неспокійному Римі, де відбувалися гострі конфлікти між аристократичними родами. До того ж Папська держава в центрі Італії тоді фактично розпалося.
До Авіньйонське періоду відноситься правління римських пап:
Климент V : 1305 - 1314
Іоанн XXII : 1316 - 1334
Бенедикт XII : 1334 - 1342
Климент VI : 1342 - 1352
Інокентій VI : 1352 - 1362
Урбан V : 1362 - 1370
Григорій XI : 1370 - 1378
Авіньйонський період в історії папства мало нагадував реальний полон, скоріше це була співпраця тат з сильними французькими королями. Всі папи цього періоду були французами, французьке більшість була і в колегії кардиналів, обирали пап. Чимало кардиналів служило раніше при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичні місії на користь французького короля, були виконавцями його волі.
До цього часу папство втратило колишню роль в політичному житті Європи. Однак як внутрішньоцерковний інститут воно посилилося. Влада пап в церкві придбала воістину монархічний характер. Єпископи і абати відтепер не обиралися місцевим духовенством та ченцями, а призначалися татами. Значно збільшилися доходи папської скарбниці, був створений центральний фінансовий орган папської адміністрації. За до непомірно розрісся бюрократичного апарату своєї курії папи контролювали всі сфери церковного життя.
Італійський гуманіст Петрарка, який побував в Авіньйоні і різко засуджує небачену розкіш папського двору, охарактеризував перебування пап у цьому місті як "Вавилонський" полон.
У 1377 Григорій XI повернувся в Рим. На цьому закінчилося "Авіньйонський полон пап", але не історія папства в Авіньйоні. Після кончини Григорія в 1378 р. кардинали, незадоволені його наступником Урбаном VI, обрали антипапа Климента VII, який повернувся в Авіньйон. Так вже через рік після закінчення "Авіньйонського полону" розпочався Великий західний розкол, коли і в Авіньйоні, і в Римі перебували конкуруючі тата, які розділили між собою весь католицький світ. Наступником Климента VII був Бенедикт XIII, позбавлений влади і відлучений Констанцським собором в 1417, після чого втік до рідної Іспанії. Він і був останнім авіньйонських татом.
Объяснение:
Объяснение:
Наприкінці XIX ст. змінилося розташування сил в Європі та в усьому світі. Головною причиною цього було посилення нерівномірності економічного розвитку індустріальних країн, що вело до загострення суперечностей між ними. Розвиток міжнародних відносин відзначався двома тенденціями: 1) зростання співпраці держав з метою ефективного використання світових ресурсів; 2) подальша відокремленість кожної держави з метою задоволення лише власних потреб. Індустріально розвинені держави мали перевагу не тільки у використанні своїх ресурсів, а й у пограбуванні відсталих народів Азії, Африки, Латинської Америки, над якими вони встановили економічний і політичний контроль. Значний вплив на характер міжнародних відносин мало посилення революційних і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутрішньополітичні кризи у своїх державах шляхом підготовки до війни.
Після 1871 р. в Європі існував так званий «озброєний мир», під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість зростала в умовах швидкого технічного прогресу, який вів до постійної гонки озброєнь. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні. На межі ХІХ-ХХ ст. найгостріші протиріччя існували між Великобританією та Німеччиною. При колоніальному розподілі світу Німеччині дісталося значно менше колоній, ніж іншим державам. Випередивши Великобританію за обсягом промислового виробництва, Німеччина стала на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Суттєвими залишалися і франко-німецькі суперечності.
Франція не могла примиритися з поразкою, а в Берліні, побоюючись реваншу, прагнули до остаточного розгрому Франції. У такій ситуації сторони почали інтенсивно шукати союзників.
Німеччина прагнула до ізоляції Франції. У 1873 р. було створено «Союз трьох імператорів» — Німеччини, Австро-Угорщини і Росії. Однак під час російсько-турецької війни 1877-1877 pp. цей союз тріщав по всіх швах, оскільки Німеччина й Австро-Угорщина стали на бік противників Росії. Одночасно зміцнів союз Німеччини й Австро-Угорщини, спрямований проти Росії. 7 жовтня 1879 р. була укладена таємна угода між обома державами, за якою вони зобов´язалися надати одна одній до в разі нападу з боку Росії.
Після цього канцлер Німеччини О. Бісмарк спрямував свої зусилля, аби втягнути у союз Італію. Посваривши Італію з Францією з приводу захоплення Тунісу, німецька дипломатія досягла поставленої мети. 20 травня 1882 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною та Італією був укладений так званий Троїстий союз. Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли Італії до в разі війни із Францією. Надання військової до передбачалося в будь-якому випадку, навіть якщо хтось із учасників був змушений воювати проти двох чи більше противників.
У результаті укладання Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною.
Одночасно відбувалося зближення позицій Франції і Росії. У липні 1891 р. пройшла демонстрація російсько-французької спільності — візит французького флоту до Кронштадту. Того ж року був укладений пакт про взаємні консультації у випадку загрози війни. У 1893 р. російська ескадра прибула до французького порту Тулон із відповіддю, і 27 грудня 1893 р. була підписана франко-російська військова конвенція, де передбачалася взаємодо обох держав у разі нападу з боку учасників Троїстого союзу.
Таким чином у Європі утворилися дві ворогуючі між собою коаліції. Хоча між союзниками по коаліції теж часто виникали суперечності, перед лицем загрози з боку ворожого табору вони відходили на другий план. Англія спочатку проводила політику маневрування між коаліціями, так звану «блискучу ізоляцію», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втративши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею по гонці озброєнь, Англія потребувала союзників.
На початку XX ст. відбувається англо-французьке зближення, причинами якого стали англо-німецький та франко-німецький антагонізми. Англо-французька таємна угода була укладена в Лондоні 8 квітня 1904 р. Основний її зміст полягав у визнанні за Англією прав на Єгипет, за Францією — на Марокко.
У 1907 р. обидві сторони досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні в Петербурзі договір про розмежування інтересів. Іран поділявся на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан визначався в зоні інтересів Англії. Цим договором і завершувалося формування Антанти. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було укладено, він з´явився тільки на початку Першої світової війни.
Результатом оформлення двох ворогуючих коаліцій було посилення гонки озброєнь і спроби учасників обох союзів розколоти табори противника.
