Объяснение:
Колоніа́льна полі́тика — діяльність держави, економічно та політично більш розвиненої, спрямована на включення до кола свого впливу та остаточне підкорення іншої держави, менш сильної, або ж народів, що знаходяться на нижчому щаблі розвитку і, часто, ще не завершили державного оформлення, а також утримання держави чи народу у своїх руках[1].
Колоніальна політика — це політика поневолення і експлуатації за до військового, політичного та економічного примусу народів, країн або територій переважно з іншонаціональним населенням, часто економічно менш розвинених.
Колоніальна політика від самого початку була пов'язана із війнами. Торговельні війни XVII та XVIII ст. велися колоніальними імперіями за колоніальні та торгові переваги. Ці війни супроводжувалися грабіжницькими нападами на чужі колоніальні володіння, а також розвитком піратства.
Впертість та жорстокість, із якими велися колоніальні війни, обумовлювалися намаганням кожної із держав-суперниць монополізувати у своїх руках грабунок залежних держав, а з іншого боку, винятковим значенням колоніальних ринків, що їх, як правило, вдавалося закрити від сторонньої конкуренції. Крім того, для колоній торгівля завжди була нееквівалентною і прибутковість її для метрополії зростала із поступом технічного прогресу. До того ж, колонізатори часто отримували продукцію колоніальних країн задарма, шляхом прямого грабунку. У часи розвитку мануфактурного капіталізму, власне, вирішувалося питання, котра із колоніальних держав завоює торговельну, морську і колоніальну гегемонію і тим забезпечить найсприятливіші умови для розвитку власної промисловості.
Покровительница домашнего очага и хранительница жертвенного огня, которой римляне поклонялись под именем Веста, а греки знали, как Гестию, – одна немногих богинь греко-римского пантеона, чьих изображений античного периода почти не сохранилось. Весту лишь изредка можно увидеть на монетах, где она представлена в виде молодой, богато одетой девушки с покрытой головой и с факелом или патерой – блюдом для жертвоприношений – в руках. Объясняется это достаточно в отличие от храмов других богинь, украшенных их скульптурами и барельефами, в святилищах Весты изображения не устанавливались – ее олицетворением был вечно горящий священный огонь. С культом Весты неразрывно было связано также почитание Пенатов и Ларов, исконно италийских богов, покровительствовавших домам и семьям. Именно поэтому Овидий называл ее «Владычицей очагов», а Цицерон писал, что сила Весты на все жертвенники и очаги Рима. Отголоски культа сохранились через века в слове «вестибюль» – так называли древние римляне вход в свои дома, который посвящали любимой богине. В Древнем Риме хранительница огня была любима была едва ли не больше, чем ее божественная «соседка» Венера. Кстати, и римская Веста, и греческая Гестия к делам богини любви относились неодобрительно, и к служению в своих храмах допускали лишь девственниц. Набор будущих жриц происходил в два этапа. Вначале из дочерей знатных римлян, а патрицианское происхождение было обязательным условием, по жребию отбирались 20 девочек в возрасте 5-10 лет. Затем уже из них Великий понтифик, то есть верховный жрец, должность которого обычно занимал действующий правитель Рима, лично называл шестерых, самых красивых и умных девочек, к имени которых отныне будет прибавляться почетное прозвище Amata – «Возлюбленная»
