1. Адміністративні зміни кінця 18-19 ст. та утворення нових архівів З ліквідацією автономії України та введенням загальноросійського адміністративного устрою історія українських архівів тісно пов'язана з архівним будівництвом у Російській імперії. В 1782 р. територію Гетьманщини було поділено на Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, перетворені в 1796 р. на Малоросійську губернію. Остання існувала до 1802 р. , коли з неї було утворено Чернігівську і Полтавську губернії. На запорозьких землях та південних полках Гетьманщини так званий Новосербський корпус 1764 р. був реорганізований у Новоросійську губернію. З 1775 р. Новоросію поділено на Азовську та Новоросійську губернії. З 1783 р. Новоросія стала називатися Катеринославським намісництвом, яке в 1796 р. було скасовано і утворено другу Новоросійську губернію. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів. У 1797 р граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-губернатора, в листі до малоросійського губернатора Я. Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті Чернігові “архива всех дел до Малороссии касающихся й в различных местах без призрения оставленных. . . позначенню в Чернигове дома прочного й ко вмещению всех тех бумаг”. Для “розбирания всех дел, приведения их в порядок” намісник призначав чиновників. Так, архів колишньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського губернського правління. В архіві Київського губернського правління зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губернських канцелярій (1764-1784 рр. ) Катеринославського намісництва (1784-1796 рр. ), другої Новоросійської губернії (1797-1802 рр. ), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Святого Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати – вотчинними документами і грамотами монастирів. У 20-х роках 19 ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах та підвалах псувалися важливі матеріали, які потрапили туди після ліквідації монастирських вотчин. Великий за обсягом архів утворився при Полтавській казенній палаті, де зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали Рум'янцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії. У 1831–1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до “Городового положення” від 12 червня 1870 р. в містах створювали нові органи самоуправління – Міські думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи), функціонування яких призвело до створення архівів. В архівах міських дум і управ зберігалися документи про права і привілеї міст. Внаслідок реформ 60-х років 19 ст. було ліквідовано багато установ – різні комітети і комісії, старі судові установи, “приказы общественного призрения”. Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і судових палат. Надходження були настільки великі, що кількість справ в архівах збільшувалася вдвічі або й втричі.
Церковный раскол и его последствия. Крепнущее русское самодержавие, особенно в эпоху складывания абсолютизма, требовало дальнейшего подчинения церкви государству. К середине XVII в. выяснилось, что в русских богослужебных книгах, которые переписывались из столетия в столетие, накопилось много описок, искажений, изменений. То же происходило и в церковных обрядах. В Москве по вопросу исправления церковных книг было два разных мнения. Сторонники одного, к которому примыкало и правительство, считали необходимым править книги по греческим подлинникам. Им противостояли "ревнители древнего благочестия". Кружок ревнителей возглавил Стефан Вонифатьев - царский духовник. Работа по проведению церковной реформы была поручена Никону. Властолюбивый, с сильной волей и кипучей энергией, новый патриарх вскоре нанёс первый удар "древнему благочестию". По его указу исправление богослужебных книг стало производится по греческим подлинникам. Были унифицированы и некоторые обряды: двоеперстие при крестном знамении заменялось троеперстием, менялся строй церковной службы и пр. Первоначально оппозиция Никону возникла в духовных кругах столицы, главным образом со стороны «ревнителей благочестия». Протопопы Аввакум и Даниил написали царю возражения. Не достигнув цели, они стали распространять свои взгляды среди низших и средних слоев сельского и городского населения. Церковный собор 1666-1667 гг. объявил проклятие всем противникам реформы, предал их суду "градских властей", которые должны были руководствоваться статьей Уложения 1649 г., предусматривавшей сожжение на костре всякого, "кто возложит хулу на господа бога". В разных местах страны запылали костры, на которых гибли ревнители старины. После собора 1666-1667 гг. споры между сторонниками и противниками реформы постепенно приобрели социальный оттенок и положили начало расколу в русской православной церкви, возникновению религиозной оппозиции (староверия или старообрядчества). Старообрядчество - сложное движение, как по составу участников, так и по существу. Общим лозунгом был возврат к старине, протест против всех новшеств. Иногда в действиях старообрядцев, уклонявшихся от переписи и от выполнения повинностей в пользу феодального государства, можно разгадать социальные мотивы. Примером перерастания религиозной борьбы в социальную является Соловецкое восстание 1668-1676 гг. Началось восстание как чисто религиозное. Местные монахи отказались принять новонапечатанные "никонианские" книги. Монастырский собор 1674 г. вынес постановление: "стоять и биться против государственных людей" до смерти. Лишь с монаха-перебежчика, который показал осаждавшим потайной ход, стрельцам удалось ворваться в обитель и сломить сопротивление восставших. Из 500 защитников монастыря в живых осталось только 50. Кризис церкви проявился также в деле патриарха Никона. Осуществляя реформу, Никон, отстаивал идеи цезарепапизма, т.е. превосходства духовной власти над светской. Вследствие властолюбивых замашек Никона в 1658 г. произошел разрыв между царём и патриархом. Если реформа церкви проводимая патриархом, отвечала интересам русского самодержавия, то теократизм Никона явно противоречил тенденциям растущего абсолютизма. Когда Никону доложили о гневе царя на него, он публично сложил с себя сан в Успенском соборе и уехал в Воскресенский монастырь.
