Історично правильна назва держави — Республіка Обох Націй (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów, Rzeczpospolita Korony Polskiej і Wielkiego Księstwa Litewskiego, лит. Abiejų Tautų Respublika)[8], походить від назви започаткованої Люблінською унією 1569 р. спільної польської (пол. Korona Królestwa Polskiego, укр. Корона Польського Королівства) і литовської (лит. Lietuvos Didžioji Kunigaikštystė, укр. Велике Князівство Литовське) держави, федеративної аристократичної монархії, що існувала від 1569 р. до 1795 р., коли відбувся її Третій поділ. Скорочена, інколи прийнятна назва Річ Посполита (пол. Rzeczpospolita, укр. Республіка) походить з латини від Res Publica, що перекладається, як Річ Всенародна (Посполита[9]), а при написанні одним словом Respublica — Республіка[10].
У польській мові слово Rzeczpospolita в значенні Республіка вживається до всіх польських держав з республіканською формою правління, та деяких історичних республік, як то Венеціанська республіка — Rzeczpospolita Wenecka, у всіх інших випадках використовується слово Republika.
У литовській історіографії вживається назва — Республіка Обидвох Народів, лит. Abiejų Tautų Respublika.
В українській та білоруській мовах і, відповідно, в історіографіях цих країн нині назва Річ Посполита вживається виключно до Речі Посполитої (1569—1795).[11][12][13] Іноді назва Друга Річ Посполита вживається стосовно Польської Республіки (1918—1939), проте всі інші польські держави, що мають у своїй назві (пол. Rzeczpospolita) в українській мові звичайно звуться Республіками.
Назва Річ Посполита Обох Народів (польск. Rzeczpospolita Obojga Narodów) поширилася після публікації 1967 року однойменної історичної трилогії польського письменника Павла Ясениці.
Объяснение:
В 1950-е годы во многих штатах развернулась борьба темнокожих американцев против расовой дискриминации (неравенства), за гражданские права. В то время на юге страны существовала сегрегация (разделение) белого и чёрного населения: отдельно учились дети, специально обозначались места «для белых» и «для чёрных» в транспорте, в сфере услуг. В этой ситуации внимание всей Америки привлекли события 1955—1956 гг. в городе Монтгомери (штат Алабама). Здесь чернокожие жители провели бойкот городского транспорта, в котором были раздельные места «для белых» и «для чёрных». После этого подобные кампании были проведены во многих южных штатах.
По существовавшим в условиях сегрегации правилам чёрным пассажирам не разрешалось садиться на места «для белых», даже если автобус был перегружен, а эти сиденья пустовали. Зато они должны были уступить своё место любому белому пассажиру, вошедшему в автобус. За нарушение правил полагался арест. Именно арест 42-летней чернокожей пассажирки, отказавшейся уступить место белому, и переполнил чашу терпения чёрных жителей Монтгомери. В знак протеста они отказались пользоваться городским транспортом. В числе руководителей бойкота был молодой священник М. Л. Кинг (впоследствии известный лидер движения чернокожих американцев за гражданские права). Акцию назвали «Ходьба во имя свободы». Около 50 тыс. человек в течение 381 дня ходили пешком, несмотря на угрозы и провокации расистов. Автобусные компании понесли большие убытки. В конце концов власти были вынуждены сдаться и издать приказ об отмене сегрегации в городских автобусах.
Новая волна борьбы чернокожего населения Америки за гражданские права поднялась в середине 1960-х годов. В то время уже не удалось удержать её в рамках кампании гражданского неповиновения, сторонником которого был М. Л. Кинг. Массовые беспорядки в одном из населённых афроамериканцами пригородов Лос-Анджелеса летом 1965 г. вылились в стычки с полицией, разрушение домов, магазинов, уничтожение автомобилей и т. д. 34 человека были убиты, 899 — ранены, 4 тыс. — арестованы. Материальный ущерб составил 45 млн долларов. В этот период возникла организация боевиков «Чёрные пантеры», призывавшая к вооружённой борьбе против белых. В 1966 г. волнения чёрного населения произошли в 42 городах, в 1967 г. — в 114.