Серед синів українського народу однією з наймасштабніших постатей є вчений-енциклопедист, природознавець, мислитель світового рівня Володимир Іванович Вернадський.
Він здобув визнання як основоположник наукових напрямів і нових наук про Землю, творець революційного вчення про біосферу, організатор і перший президент Української академії наук, геніальний теоретик, який визначив магістральний шлях пізнання Всесвіту і законів розвитку цивілізації.
Авторитет ученого був незаперечним як в Російській імперії, а потім — у Радянському Союзі, де він жив та працював, так і за рубежем. Про це свідчить, зокрема, обрання його академіком Імператорської Академії наук, Академії наук України, АН СРСР, Паризької і Чехословацької академій наук, почесним членом Асоціації наук Великої Британії та багатьох авторитетних зарубіжних наукових товариств.
Неоціненним скарбом для нащадків є щоденники Вернадського. Вчений аналізує в них політичне становище Росії й усієї світової спільноти в роки Жовтневого перевороту і громадянської війни, відгукується на події, що відбулися в Україні, розповідає про драматичні епізоди з суспільного та власного життя.
Лише геній задовго до появи висотної авіації і космічних кораблів міг так пророчо уявити собі Земну кулю: "Своєрідним, єдиним у своєму роді, відмінним і неповторним в інших небесних тілах являється нам Лик Землі — її зображення в Космосі, що вимальовується зовні, з боку, з глибини безмежного небесного В Лику Землі проявляється поверхня нашої планети — біосфера, зовнішня оболонка, що відділяє її від космічного середовища".
У передмові до ювілейного видання фотоальбому, присвяченого вченому, упорядники з гордістю пишуть: "Він був одним з тих представників російської інтелігенції, яка створила велику російську культуру кінця XІX — початку XX ст." І це правда. Як і правда те, що Володимир Іванович був українцем - і не лише етнічним, а й патріотом своєї землі.
Більша частина життя Вернадського була пов’язана з Україною. У Харкові минули його перші десять щасливих дитячих літ. У селі Великі Шишаки на Полтавщині Вернадські мали садибу, куди майже щороку на літо приїздили всією родиною.
Носители Ботайской культуры были охотниками, основным предметом охоты которых являлись дикие лошади (на поселении Ботай, давшем название культуре, конские кости составляют 99,99% всех костей животных). К настоящему времени можно считать доказанным, что наряду с охотой на диких лошадей ботайцы держали и разводили их домашних собратьев. Об этом свидетельствуют прежде всего два факта. Во-первых, следы кобыльего молока, обнаруженные на черепках ботайской посуды, доказывают, что у ботайцев были домашние кобылы (доить диких кобыл невозможно). Во-вторых, на ботайском поселении Красный Яр был найден загон для коней со скоплением навоза. Конский навоз ботайцы использовали как изоляционный материал для крыш своих домов (подобная практика известна у современных казахов и монголов).Два других аргумента в пользу домашнего характера лошадей у ботайцев несколько менее надёжны. Метрический анализ пястных костей коней Ботайской культуры выявил их бóльшую близость к домашним коням бронзового века, чем к диким палеолитическим коням из того же региона. Второй аргумент касается следов от удил на зубах ботайских лошадей, и его главным сторонником является английский археолог Дэвид Энтони. Согласно Энтони, органические удила оставляют на нижних вторых премолярах коня заметный скос, и если на зубах с останков коня обнаруживается подобный скос размером не менее 3 мм, можно с уверенностью говорить, что при жизни на этом коне ездили верхом. Дэвид Энтони нашёл подобный скос на 5 из 19 исследованных им нижних вторых премоляров коней (принадлежавших как минимум 3 особям) со стоянки Ботай и на 2 из 12 со стоянки Кожай I и сделал отсюда вывод, что ботайцы ездили на своих конях верхом.Однако этот вывод Энтони убедил далеко не всех, так как подобный скос мог быть вызван и просто неправильным прикусом.:
Объяснение
