Іван I Калита опанував Переяславлем і затвердився в ньому, а Олександр і Борис від'їхали з Москви до Твері, так що при Юрієві незмінно залишався один тільки Опанас. Сам Іван мав приватноправовий погляд на княження, як і його батько і старший брат. У своєму заповіті він долю брата Симеона надав старшому своєму синові Дмитру, а молодшому, Івану, — свою власну долю, отриману від Калити. За племінником, сином Андрія Івановича, Володимиром, була затверджена доля його батька. Під час малоліття Дмитра, управління державою знаходилося в руках бояр, природних прихильників об'єднувальної політики, бо чим менше було князів, тим більше було для бояр годувань. Вже в 1362 році Дмитро зігнав з престолу Дмитра Суздальського і став володарювати над князями ростовськими і суздальськими. Після смерті його молодшого брата Івана доля останнього була приєднана до Москви. У своїй духівниці великий князь заповідає старшому своєму синові Василю все велике княження, а з московської долі дає йому Коломну і половину своєї частки в Москві.
Інші володіння він розділяє між чотирма своїми синами; дружині також дає долю. На випадок смерті Василя бездітним робиться розпорядження, щоб його доля (велике княження) перейшла неподільною до наступного брата. Василь I продовжував збільшувати московські володіння. Будучи в Орді, він купив ярлик на Нижньогородське князівство, що було у володінні двоюрідного діда Василя, Бориса Костянтиновича. Окрім Нижнього, за том же ярликом Василь придбав Городець, Муром, Мещеру, Тарусу і, таким чином, опанував всім Суздальським княженням. Василя I пережив тільки один його син; ця обставина багато сприяла цілісності державної території. Василь Дмитрович заповів Василю Васильовичеві всі свої володіння, виділивши, за звичаєм, частину дружині своїй в довічне володіння. Нового великого князя, в його боротьбі з дядьком Юрієм і синами останнього, знову підтримували бояри. При їх до Василь II приєднав до Москви Серпухов; при їх же до він вийшов і переможцем з боротьби не зважаючи на те, що попадався в полон і був засліплений (за що отримав прізвисько Темний).
Вмираючи, Василь II розділив свої володіння між синами. Старшому, Івану, він дав велике княження Володимирське, яке було нерозривно пов'язано тепер з Москвою; у Москві він дає йому тільки свою спадкову третину. Іншим синам, Юрієві, Андрію Великому, Борису і Андрію Меньшому, великий князь також дає долі, але Іван отримав значно більше, чим всі брати разом, і у нього були всі засоби тримати їх в своїх руках. Іван III любив збільшувати свої володіння мирним шляхом. Він приєднав до своїх володінь верейську долю, передану йому князем, і долю брата свого Юрія, що помер в 1472 р.; Андрій Меньшой віддав Івану свою долю, окрім однієї волості під Москвою, призначеної для Андрія Старшого. Племінник великого князя, Іван Борисович, заповідав йому свою вотчину крім свого родича Федора; так само поступив і рязанський князь Федір Васильович, що заповів Івану свою вотчину на Рязані, в місті і на посаді, стару Рязань і Перевітеськ з волостями.
Силою Іван III приєднав до Москви тільки Новгород і Твер. Хоча великий князь висловлювався проти доль і переконував литовського князя не дробити держави, але сам він, поступаючись московській традиції, розділив свої володіння, причому старшому синові Василю дав велике княження, з 66 містами, а іншим своїм чотирьом синам — тільки 30 міст. Право карбувати монету отримав великий князь. У заповіті Івана III було остаточно вирішено питання про виморочні долі: долі могли переходити тільки до синів власника; якщо ж синів не було, то доля приєднувалася до великого княження. Власник міг довічно наділити дружину свою, але після смерті її наділ цей поступав у володіння великого князя. Василь III був останнім князем Московського князівства. Йому вдалося без воєн приєднати до Москви Псков, Рязань і северські князівства.
Удільна система цим не була знищена. Як звичай, вона продовжувала існувати і не була відмінена яким-небудь законодавчим актом, а вимерла поступово, поступившись місцем ідеї державної єдності, яка давно вже позначалася в тому, що старший брат отримував звичайно долю, що у багато разів перевершувала долі решти братів. Вмираючи, Василь III розділив свої володіння між синами Іваном і Юрієм. Хотів виділити значну долю синові своєму Федору і Івану IV.
Объяснение:
Наказ народного комісара оборони Союзу РСР № 227 від 28 липня 1942 року (отримав неофіційну назву «Ні кроку назад!»). Виданий у зв'язку з різким загостренням стратегічної обстановки на радянсько-німецькому фронті, коли війська Червоної армії після поразки в Харківській операції 1942 року, невдалих боїв у районі Воронежа, на Дону та на Донбасі з величезними втратами відступали до Волги і Північного Кавказу. Німці захопили густонаселені й найбільш розвинені промислові і сільсько-господарські райони СРСР. У документі констатувалося: на окупованій території залишилися 70 млн. радянських людей і величезні стратегічні ресурси, СРСР втратив перевагу над Німеччиною в людських резервах і запасах хліба, подальший відступ загрожував державі загибеллю. Наказ мав на меті ліквідувати пораженські настрої у військах, підвищити рівень дисципліни й відповідальності командного складу. Йосип Сталін вимагав наведення в армії «найсуворішого порядку і залізної дисципліни», знімати з посад і судити командирів будь-якого рангу, які допустили відступ військ без наказу вищого командира. Для кожного військовослужбовця оголошувалася вимога — ні кроку назад без наказу командування. Панікерів і боягузів наказувалося знищувати на місці. Передбачалося сформувати в межах фронту 1—3 штрафні батальйони по 800 осіб, а в межах армії — 5—10 штрафних рот по 150—200 осіб у кожній; 3—5 загороджувальних загонів (до 200 осіб у кожному), що мали не допустити несанкціонованого відходу частин із займаних позицій. Командування фронтів зобов'язувалося «ліквідувати відступальні настрої у військах», а також знімати з постів і направляти в Ставку Верховного головнокомандування для притягнення до військового суду командирів, які дозволили самовільний відступ з позицій без наказу командуючого фронту. Аналогічні дії армійського командування передбачалися стосовно командирів та комісарів корпусів, полків і батальйонів. Подальші події показали, що заходи, здійснені відповідно до наказу, не змогли зупинити відступ радянських військ. Проте вони все ж відіграли мобілізуючу роль у наведенні дисципліни й порядку
Объяснение:
1)
"Новое политическое мышление". Приход Горбачева к власти вначале не предвещал ничего нового в области советской внешней политики. Он по традиции заявлял о необходимости борьбы с военной угрозой, укрепления социалистического содружества, поддержки национально-освободительных движений. Спустя два месяца после избрания руководителем страны, в мае 1985 г., на праздновании 30-летия Организации Варшавского договора, Горбачев вновь обрушился с резкой критикой на Запад.2)
После смерти в 1985 г. Черненко к власти пришел Михаил Горбачев. К тому времени СССР уже находился на грани глубокого кризиса, как в экономике, так и в социальной сфере. Эффективность общественного производства неуклонно снижалась, тяжким бременем на экономике страны лежала гонка вооружений.
3)
Отношения со странами социализма носили двойственный характер. СССРстаралось вести мирную политику по отношению к другим государствам, выступало за сокращение вооружения и прекращение ядерных испытаний, но из-за того, что НАТО не поддерживало этих инициатив СССР надо было объединиться с союзниками для противовеса, поэтому в 1955 году Польша, Чехословакия, ГДР, Румыния, Венгрия, Болгария объединились в Органзиацию Варшавского Договора, которая позволяла объединить усилия и вести совместную политику. С другой же стороны несогласие и противоречие СССР со странами социализма в отдельных вопросах вылилось в выступления против советского союза, например восстановление в Венгрии в 1956 и Берлинский кризис в 1961 году.
4)
После Октябрьской революции 1917 года США признали СССР в 1933 году. Во время Второй мировой войны СССР и США стали союзниками по Антигитлеровской коалиции. Однако, почти сразу после войны США и СССР как две сверхдержавы вступили в ожесточённое стратегическое соперничество за влияние в мире (так называемая «холодная война»), определявшее развитие мировых процессов в течение полувека.
5)
В первые два года правления Горбачева внешняя политика СССР основывалась на традиционных идеологических приоритетах. Но в 1987-1988 в них были внесены серьезные коррективы. Горбачев предложил миру «новое политическое мышление». Оно серьезно изменило к лучшему международные отношения, существенно снизило напряженность в мире. Однако некоторые серьезные просчеты советского руководства и экономический кризис в СССР привели к тому, что от нового политического мышления больше всего выиграл Запад, а авторитет СССР в мире заметно упал. Это стало одной из причин крушения СССР.