Навесні 1708 року гетьман Іван Мазепа, прагнучи позбутися залежності від Москви, таємно домовився з королем Швеції Карлом Дванадцятим про військову до Україні. Восени бойові дії московсько-шведської війни були перенесені на територію Гетьманщини. 21 вересня королівське військо перейшло на Сіверщину, туди ж із трьох боків рушили армії царя Петра Першого.
23 жовтня до міста Борзни, де перебував гетьман, прискакав його небіж Андрій Войнаровський з повідомленням про наближення московської кінноти. Мазепа негайно виїхав до своєї столиці Батурина і упродовж ночі спалив там частину власного архіву. Вранці у неділю 24 жовтня гетьман із старшиною та чотирма тисячами козаків залишили Батурин і наступного дня переправилися на правий берег Десни біля села Оболоння. На третій день вони прибули до села Горки, де розміщувався штаб Карла Дванадцятого. Говорить київський історик Тарас Чухліб:
"29 жовтня була зустріч між українським гетьманом та шведським королем, під час якої, очевидно, було підписано договір між Українським гетьманатом та Шведським королівством. І це означало відхід Українського гетьманату на чолі з Іваном Мазепою від зверхності російського царя Петра І. В радянській історіографії і в російській історіографії раніше це означалось як зрада, пізніше це стало означатися як відмова Івана Мазепи від протекції Петра І".
За кілька днів десятитисячна московська армія під командуванням Олександра Меншикова оточила Батурин і стала його штурмувати. У ніч на 2 листопада завдяки зраді наказного прилуцького полковника Івана Носа гетьманська столиця була взята і зруйнована, а її захисники та всі мирні мешканці – вбиті. Говорить професор Віктор Горобець:
"Вибір гетьмана був не просто непростим, він був вистражданим. Це був вибір політика, який думав не про свою участь, а шукав такого по-справжньому мудрого рішення Володаря. І тому найперше означення для всіх тих подій – очевидно, це підпадає під означення «трагедія». Але це була та трагедія, яка, власне, і уможливила збереження української самої ідентичності".
В ноябре 1095 года на Клермонском соборе Папа Урбан II призвал всех христиан объединиться во имя освобождения Иерусалима от мусульман. Эффект от пламенной речи понтифика превзошел даже самые смелые ожидания. В следующие два века христиане почти непрерывно вели войны в Святой Земле. Алексей Дурново представляет себе мир, в котором не было Крестовых походов.Тут надо помнить одну вещь. Турки-сельджуки захватили Иерусалим в 1076-м году. А первый Крестовый поход, крестьянский, произошел лишь двадцать лет спустя — в 1096-м. И дело вовсе не в том, что весть из Светой Земли в Европу шла так долго, а в том, что существовали серьезные проблемы с поиском желающих. Потому что первый призыв к христианам отправиться на Восток с оружием в руках прозвучал в 1071-м году. Тогда речь шла о Византии, которая столкнулась с нашествием сельджуков и не могла противостоять ему. Но на тот призыв мало кто откликнулся. Когда же сельджуки добрались до Иерусалима, то у Ватикана появился не только железный повод для объявления войны, но и еще и очень хороший стимул подтянуть к этой войне побольше добровольцев. Дело в том, что Храм Гроба Господня был местом паломничества, куда ежегодно отправлялись тысячи европейцев. Слово «Иерусалим», говорило католикам куда больше, чем слово «Византия». Наконец, за святой город они готовы были проливать кровь, чего не скажешь о совершенно чуждой им Империи. Призыв к походу распространяли еще предшественники Урбана II — Григорий VII и ВикторIII. В первом случае, Папе удалось собрать войско из нескольких десятков тысяч человек, но в Святую Землю оно так и не отправилось из-за обострения в отношениях Ватикана с Германскими Императорами. На призыв Виктора откликнулись несколько итальянских городов, которые соорудили небольшой военный флот и атаковали корабли сарацин у северного берега Африки. Обращение Понтифика они восприняли как законный повод развязать оборонительную войну за сохранность своих портов, которые сильно страдали от набегов мусульманских пиратов.
