Зовнішня політика Великої Британії — система транскордонних відносин, що склалася історично між Британією, іншими державами та міжнародними організаціями. Велика Британія — постійний член Ради безпеки ООН. З регіональних організацій Велика Британія входить в ОБСЄ, Євросоюз, Раду Європи, НАТО. Також Сполучене Королівство має угоди з Ірландією (Good Friday Agreement), що стосуються власної території — Північної Ірландії.
Дипломатичні зовнішні зносини Сполученого Королівства ведуться Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Брита́нії. Прем'єр-міністр та численні відомства відіграють певну роль у встановленні політики і багато установ та підприємств мають голос і відіграють певну роль.
Велика Британія була першою владою у світі 18, 19 і початку 20 століть, особливо в період так званої "Pax Britannica" - періоду абсолютно неперевершеного панування та безпрецедентного міжнародного миру в період із середини до кінця 1800-х років. Країна продовжувала широко вважатися "наддержавою", аж до суецької кризи 1956 року. Цей незручний інцидент разом з втратою імперії спричинив те, що домінуюча роль Великої Британії у глобальних справах поступово зменшувалася. Тим не менш, Сполучене Королівство залишається великою державою та постійним членом Ради Безпеки ООН, членом-засновником G7, G8, G20, НАТО, ОЕСР, СОТ, Ради Європи, ОБСЄ та Співдружності Націй, яка є спадщиною Британської імперії. Велика Британія є членом Європейського Союзу (і членом її попередників) з 1973 року, однак завдяки результатам референдума 2016 року, в 2017 році розпочалася процедура виходу з ЄС. Після голосування, політики почали укладати нові торговельні угоди з іншими глобальними партнерами.
Тимур поділив Османську державу між синами Баязида. На деякий час у країні запанували міжусобиці. Відродити державну єдність зумів султан Мурад II (1421-1451), а могутність країни утвердив Мегмед II (1451 - 1481), прозваний «Завойовником». Його заповітною мрією було захоплення Константинополя.
У квітні 1453 р. Мегмед II із величезним військом, яке налічувало кілька десятків тисяч, оточив Константинополь. Йому протистояло майже 7 тисяч захисників міста. Колись могутня візантійська столиця була приречена. Та імператор Константин XI відмовився здати місто і впродовж 53 днів відважні захисники відбивали штурм за штурмом.
На світанку 29 травня 1453 р. турки розпочали штурм, який виявився останнім. Двічі вони відступали назад, залишаючи багато вбитих. Ллє Мегмед направляв свіжі сили. У найважчий для константинопольців момент битви генуезькі найманці стали покидати свої позиції, а султан кинув у бій яничарів. Бойовий дух оборонців похитнувся і вони відступили, а турки, ввірвавшись у Константинополь, почали його грабувати. Увечері 29 травня місто затихло, тільки в підвалах та будинках де-не-де ще нишпорили турки, шукаючи сховані скарби. Мегмед поспішив повернути Константинополю спокій і того ж дня проголосив його своєю столицею, перейменувавши на Істанбул (Стамбул). Християнську святиню — храм Святої Софії — за наказом султана було перетворено на мусульманську мечеть. Над Босфором замайорів зелений прапор пророка Мухаммеда.
За правління Мегмеда ІІ було створено дієву адміністративну систему й започатковано центральний уряд країни — Осяйну Порту. Було також видано звід основних законів — «Канун». Султан володів необмеженою державною та духовною владою над підданими. Функції глави уряду виконував Великий візир, мусульманське духовенство очолював Головний муфтій.
Значна увага приділялася вихованню молоді в дусі ісламу. Мегмед, який був освіченою людиною, володів шістьома мовами, знався на філософії та літературі, всіляко сприяв поширенню знань. Саме тому за його наказом у Стамбулі було відкрито 8 шкіл (медресе), у яких учні опановували граматику, право, логіку, астрономію, ісламське віровчення тощо.
Завдяки сильній армії Османська імперія утвердилася як впливова мусульманська держава не тільки на Сході. Упродовж кількох наступних століть вона стала відігравати неабияку роль у міжнародному житті європейських країн.
-- Котик! Чешик! -- робко начала Алиса. Она не знала, понравится ли ему это имя, но он только шире улыбнулся в ответ.
-- Ничего, -- подумала Алиса, -- кажется, доволен.
Вслух же она спросила:
-- Скажите куда мне отсюда идти?
-- А куда ты хочешь попасть? -- ответил Кот.
-- Мне все равно... -- сказала Алиса.
-- Тогда все равно, куда и идти, -- заметил Кот.
-- ...только бы попасть куда-нибудь, -- пояснила Алиса.
-- Куда-нибудь ты обязательно попадешь, -- сказал Кот. -- Нужно только достаточно долго идти.
С этим нельзя было не согласиться. Алиса решила переменить тему.
-- А что здесь за люди живут? -- спросила она.
-- Вон там,--сказал Кот и махнул правой лапой,--живет Болванщик. А там,--и он махнул левой,--Мартовский Заяц. Все равно, к кому ты пойдешь. Оба не в своем уме.
-- На что мне безумцы? -- сказала Алиса.
-- Ничего не поделаешь, -- возразил Кот. -- Все мы здесь не в своем уме -- и ты, и я.
-- Откуда вы знаете, что я не в своем уме? -- спросила Алиса.
-- Конечно, не в своем,--ответил Кот.--Иначе как бы ты здесь оказалась?
Довод этот показался Алисе совсем не убедительным, но она не стала спорить, а только спросила:
-- А откуда вы знаете, что вы не в своем уме?
-- Начнем с того, что пес в своем уме. Согласна?
-- Допустим, -- согласилась Алиса.
-- Дальше, -- сказал Кот. -- Пес ворчит, когда сердится, а когда доволен, виляет хвостом. Ну, а я ворчу, когда я доволен, и виляю хвостом, когда сержусь. Следовательно, я не в своем уме.
-- По-моему, вы не ворчите, а мурлыкаете,--возразила Алиса. -- Во всяком случае, я это так называю.
-- Называй как хочешь, -- ответил Кот. -- Суть от этого не меняется. Ты играешь сегодня в крокет у Королевы?
-- Мне бы очень хотелось, -- сказала Алиса, -- но меня еще не пригласили.
-- Тогда до вечера, -- сказал Кот и исчез.
Алиса не очень этому удивилась -- она уже начала привыкать ко всяким странностям. Она стояла и смотрела на ветку, где только что сидел Кот, как вдруг он снова возник на том же месте.
-- Кстати, что сталось с ребенком?--сказал Кот.--Совсем забыл тебя спросить.
-- Он превратился в поросенка, -- отвечала Алиса, и глазом не моргнув.
-- Я так и думал, -- сказал Кот и снова исчез.
Алиса подождала немного, не появится ли он опять, но он не появлялся, и она пошла туда, где, по его словам, жил Мартовский Заяц.
-- Шляпных дел мастеров я уже видела, -- говорила она про себя. -- Мартовский Заяц, по-моему, куда интереснее. К тому же сейчас май -- возможно, он уже немножко пришел в себя.
Тут она подняла глаза и снова увидела Кота.
-- Как ты сказала: в поросенка или гусенка? -- спросил Кот.
-- Я сказала: в поросенка, -- ответила Алиса. -- А вы можете исчезать и появляться не так внезапно? А то у меня голова идет кругом.
-- Хорошо, -- сказал Кот и исчез -- на этот раз очень медленно. Первым исчез кончик его хвоста, а последней -- улыбка; она долго парила в воздухе, когда все остальное уже пропало.
-- Д-да! -- подумала Алиса. -- Видала я котов без улыбки, но улыбки без кота! Такого я в жизни еще не встречала.
Пройдя немного дальше, она увидела домик Мартовского Зайца. Ошибиться было невозможно -- на крыше из заячьего меха торчали две трубы, удивительно похожие на заячьи уши. Дом был такой большой, что Алиса решила сначала съесть немного гриба, который она держала в левой руке. Подождав, пока не вырастет до двух футов, она неуверенно двинулась к дому.
-- А вдруг он все-таки буйный? -- думала она. -- Пошла бы я лучше к Болванщику