БУРЯТЫ, бурят, буряад (самоназвание), народ в России, коренное население Бурятии, Усть-Ордынского Бурятского автономного округа Иркутской области, Агинского Бурятского автономного округа Читинской области. Живут также в некоторых других районах этих областей.
По данным Переписи населения 2010 года в России живет 461389 бурят.
Язык бурятский монгольской группы алтайской семьи.
Несмотря на христианизацию, западные буряты оставались шаманистами, верующие буряты в Забайкалье - буддисты.
Преобладающей отраслью традиционного хозяйства бурят было скотоводство. Позже под влиянием русских крестьян буряты всё больше стали заниматься пашенным земледелием. В Забайкалье типично монгольское кочевое хозяйство, пастбищное с зимними тебенёвками (выпасами на подножном корму). Разводили рогатый скот, лошадей, овец, коз и верблюдов. В Западной Бурятии скотоводство было полуоседлого типа. Вс значение имели охота и рыболовство. Охота была распространена преимущественно в горно-таёжных районах, рыболовство на побережье Байкала, на острове Ольхон, некоторых реках и озёрах. Существовал промысел нерпы.
В народном искусстве бурят большое место занимают резьба по кости, дереву и камню, литьё, чеканка по металлу, ювелирное дело, вышивка, вязание из шерсти, изготовление аппликаций на коже, войлоке и тканях.
пільною верхівкою стали феодали. Лише вони були власниками землі. Тому всі, хто користувався землею, залежали від них. Феодали не були рівні за знатністю й багатством, а поділялися на розряди. До найвищого розряду належав король — власник усієї землі в державі. Король наділяв землею своїх наближених і тому ставав їхнім сеньйором (старшим), а вони вважалися його васалами (слугами). Васали короля, у свою чергу, наділяли землею менш знатних феодалів, отож ставали їхніми сеньйорами, а їх мали за своїх васалів. Дрібні васали наділяли землею ще дрібніших і т. д. Отже, кожен феодал був водночас і сеньйором, і васалом. Сам король, сеньйор сеньйорів, вважався васалом Бога чи римського папи. Такі суспільні зв’язки історики назвали васалітетом.
З’ясуй, хто був власником землі, яку король герцогу, а той передав її як феод графу?
Сеньйора і васала об’єднували певні взаємні обов’язки. Сеньйор зобов’язувався захищати васала, озброїти його, годувати і навіть розважати, щоб той не нудьгував. Якщо щастило, підшукував йому хорошу жінку. Васал же, який був ніби дитиною сеньйора (саме це слово спершу означало «мала дитина»), присягав вірно служити своєму сеньйору, бути його радником, у всьому допомагати. Бути чиїмось васалом у середні віки не вважалося принизливим. Навпаки, той, хто порушував присягу відданості, вважався мерзенним зрадником і вкривав своє ім’я ганьбою. Бути «малою дитиною» сеньйора багатьом навіть подобалося, адже обов’язки васала не надто обтяжливі, тим часом сеньйор дбав про безпеку і статок васала та його сім’ї. Недарма існували васали відразу кількох, а то й кількох десятків сеньйорів.
Склався суворий порядок підлеглості нижчих феодалів вищим. Його умовно назвали «феодальною драбиною». На цій «драбині» кожен феодал займав відведений йому «щабель», задовольнявся тією посадою, яка відповідала його знатності.
Король — верховний правитель у монархічній державі.
Васалітет — особиста залежність одних феодалів (васалів) від інших, могутніших (сеньйорів).
«Феодальна драбина» — поділ феодалів за знатністю і посадами при підлеглості нижчих вищим.
Для всезнайок
Наприкінці ХІІІ ст. один німецький феодал вважав себе васалом відразу 20-х сеньйорів, інший — аж 43-х!
Васал слухав лише свого сеньйора, якому він присягав (вкладав свої руки в його долоні й промовляв: «Сір, відтепер я ваша людина»). Тому навіть король не міг розраховувати на підтримку з боку чужих васалів. У середні віки було правило: «Васал мого васала — не мій васал».
Васалітет найперше оформився у франків (завдяки бенефіційній реформі Карла Мартелла). У середині IX ст. король франків Карл Лисий велів, щоб «кожна вільна людина вибрала собі сеньйора». Згодом васалітет поширився в усій Західній Європі.
Такі відносини між феодалами більшість істориків і називає феодальними.
Але частина істориків вважає феодальними відносини передусім між феодалами та селянами.
Ще на світанку середньовіччя селяни потрапляли в залежність від феодалів. Чому? Найчастіше селяни втрачали волю внаслідок королівських земельних дружинникам і слугам. Земля жалувалася
разом з селянами, бо без їхньої праці вона нікого не годувала. Часто селянин сам вручав себе та свій наділ церкві чи феодалу, щоби ті захистили його мирну працю в обстановці розгулу насильства. Потрапляли в залежність зубожілі селяни, яким землевласники надавали землю в обмін на зобов’язання працювати на них.
Отож селяни втрачали не землю, а право власності на неї. Земля, якою вони користувалися, стала не їхньою. Вони залишалися самостійними господарями (на відміну від рабів в античному світі), але мусили працювати на феодала й залежали від
нього. Це, мовляв, і є феодальні відносини.
Объяснение:
Временем падения Западной Римской империи и моментом, когда для И. начинается, по-видимому, новая, самостоятельная история, считается вторжение Одоакра, во главе смешанных варварских полчищ герулов, ругиев и других германских племён. После взятия Павии (22 августа 476) провозглашённый своими войсками королём, он овладел Равенною и Римом и, убив патриция Ореста и устранив молодого императора Ромула Августула, вошёл в соглашение с восточн. римским императором, причём, отказавшись от титула императора, получил звание римского патриция и сохранил за собой обладание п-овом, Далмацией, Ретией и Сицилией; Корсика и Сардиния остались под властью вандалов. Римские законы и управление остались неизмененными. Одоакр был вскоре свергнут остготами, которые, в свою очередь, через пол-столетия были подчинены Велизарием и Нарзесом Восточной Римской империи. Смуты и вторжения других германских племён продолжались и в последующие годы, пока лангобарды не положили конец византийскому управлению в большей части И. В 568 г. они проникли из Паннонии в И. и шаг за шагом овладели Фриулем, Венецией и Лигургией. Павию, которая была взята после трёхлетней осады, лангобардский король Альбоин сделал столицей своего государства; греки были оттеснены к Равенне и в южн. И. После умерщвления Альбоина, 36 герцогов решили не избирать короля, а продолжать завоевания самостоятельно. Нашествие франков, в 584 г., повело, однако, к избранию Аутариса, который отразил франков, бывших в союзе с греками и доставил облегчение покорённому римскому населению. Окончательное примирение с последним состоялось, однако, только при Агилульфе (590—615), который принял католицизм. Упадок могущества лангобардов при преемниках Агилульфа только временно задержался при Ротарии; затем началось дробление государства, вследствие вторжений франков, аваров и греков. Значение лангобардов вновь усилилось при энергическом Лиутпранде (713—744 г.), когда папа Григорий II принуждён был искать их поддержки во время распри, из-за иконоборства, с византийскими императорами. Когда папству, вместо зависимости от Византии, стала грозить зависимость от лангобардов, папа Стефан II обратился за к франкам, которые пришли под предводительством Пипина и принудили лангобардского короля Айстульфа признать верховную власть франков, которой вскоре после того подчинились и герцоги Сполето и Беневента.