Семиле́тняя война́ (1756—1763) — крупный военный конфликт XVIII века, один из самых масштабных конфликтов Нового времени. Семилетняя война шла как в Европе, так и за океаном: в Северной Америке, в странах Карибского бассейна, в Индии, на Филиппинах. В войне приняли участие все европейские великие державы того времени, а также большинство средних и мелких государств Европы и даже некоторые индейские племена. Уинстоном Черчиллем война даже была названа «первой мировой войной»[10]. Войну считают колониальной, так как в ней столкнулись колониальные интересы Великобритании, Франции, Португалии и Испании, а также первой окопной — из-за применения в войне большого количества редутов и других быстровозводимых укреплений — и первой артиллерийской войной: число пушек в ней с 1756 года — 2 на 1000 штыков, с 1759 года — 3—4 пушки на 1000 штыков и 5—6 пушек в 1761 году.
Кожна війна – це величезний стрес для всіх, хто бере в ній участь, і трагедія для всього світу. Війна відбирає життя у мільйонів людей, починаючи від безпосередніх учасників бойових дій і закінчуючи цивільними особами, які гинуть через якість проблеми і помилки. Говорячи конкретно про долю людини, яка під час війни вона, звичайно, може скластися по-різному, але в будь-якому разі вона є складною, непередбачуваною і навряд чи приносить комусь задоволення або радість.
Друга Світова війна була найстрашнішою і найбільш запеклою за весь час існування людства. Перш за все, так можна сказати тому, що в ній брали участь не просто дві різні сторони, які мають відмінні погляди на життя. Проблема цієї війни в тому, що одна сторона, а саме німецько-фашистські загарбники, сповідували зовсім антилюдську ідеологію, яка ніяк не могла стати чимось хорошим при неприпустимій і неймовірній умові перемоги фашистів у ній. І саме це, а не щось інше стало основне причиною того, що доля людей під час Другої світової війни була саме такою, а не іншою.
Я думаю, що основним у долі людини того часу була перемога над ворогом. У будь-якій долі людини найважливіше – це мета. Для людей, які жили в той час, найголовніша життєва мета полягала в тому, що цим людям була необхідна перемога в цій війні. І навіть якщо ціна за цю перемогу була високою, таку ціну необхідно було б сплатити, тому що уявити собі здачу фашистам своєї батьківщини було просто неприпустимо. Це було б зрадою і перед самим собою, і перед співвітчизниками, і перед усім людством. На тлі такої високої мети і призначення людини, звичайно, мотиви особистого життя представляються абсолютно несуттєвими. Доля людини дорівнювала долі всієї великої радянської держави.
На щастя, перемога над фашистами була здобута. Це породило покоління великих людей, яких сьогодні називають ветеранами, а насправді вони є справжніми героями. Ветерани Великої Вітчизняної війни отримали безліч почестей, пошани і переваг. На жаль, сьогодні ветерани вже літні, вони не можуть виступити проти тієї фашистської гідри, яка виникла вже сьогодні. А ось сучасники, молоді люди, роблять велику помилку. Дуже не хотілося б, щоб через такі помилки нам довелося б переживати ще й Третю Світову війну.
Безумовно, доля людини під час Другої Світової війни була вкрай важкою. Вона повністю злилася з долею радянської держави, за рахунок цього була отримана надзвичайно важлива перемога у війні. Але часу з тих пір пройшло вже досить багато, і сьогодні ризики повертаються знову.
Атаковать противника там, где тебя не ждут и когда тебя не ждут.
Именно так звучит военная стратегия Спартака. Столько раз я слышал ее, когда мы готовились к нападению. Он твердил это множество раз и я верил, что это войдет в историю.
Очень мы готовили необходимое для нашего лагеря ни где-нибудь, а на самой вершине Везувия. Честно сказать, эта идея не казалась мне хорошей, как и многим другим повстанца, однако наш лидер Спартак – сомневаться в его решениях было постыдно. И оно полностью исчезло, когда наши силы крепли равно как и количество, ведь к нам присоединялись рабы из соседних поселений.
Несмотря на то, что этого все равно было недостаточно, ведь против нас должно было идти трехтысячное войско, посланное Сенатом, мы знали, что никогда не решатся на штурм; так и случилось. Путь до нас был слишком тяжелым – это узенькая и крутая тропинка, по которой три тысячи солдат не бы никогда. Они стерегли тропинку и как оказалось не зря. Многие измученные голодом рабы спускались с вершины. Один Зевс знает какая участь их ждала у подножия.
Но потерпев они чуть-чуть, смогли бы спуститься с нами по лестницам из виноградных лоз и обойти римлян с тыла. Тогда я понял, что Спартак великий стратег и его ждет великая слава.