Древняя Русь и Восточная Европа были потрясены уровнем технологий армии Батыя во время его Западного похода. В первой части мы изучили хашар – ноу-хау монголов. 2 часть посвящена монгольским осадным машинам и крепостям Руси
Непонятно, как простые кочевники в шкурах взяли полмира. Из этого рождаются легенды, что это все вранье. Но правда описана в документах. И объясняется злым гением Чингизхана, стратегией поглощать все соки и знания покоренных. Осадное искусство монголов тоже основано на чужом. На китайской и арабской цивилизации В Китае 3 древних государства, развитых более чем Европа и Русь, отдали монголам технологии и рассеялись в пыль. Тангутское государство (гибель в 1227 г.), северокитайская империя Цинь (1234) и южнокитайская империя Сун (1279).
Тангуты постоянно воевали с китайцами и создали осадное искусство, чтобы брать китайские города. И сами сделали крепости против того же. А для монголов тангуты стали первой цивилизацией. Сначала брать их крепости Чингисхан не мог, откатываясь в Сибирь после простого грабежа.
Но затем монголы скопировали технологии и тангуты пали
Тангуты передали монголам легкое осадное вооружение и тараны. Простые «вихревые катапульты» (камнемет на энергии вращения вокруг столба) и легкие стрелометы на спинах быков.
От тангутов монголы научились блокировать города-крепости на измор. Брать их внезапной атакой пока ворота открыты. Штурмовать непрерывно стены, атаковать проломы в стенах.
Осадное и фортификационное искусство у чжурчжэней северокитайской империи Цинь, было более продвинутым. Стрелометы были более продвинутые. Станковые, многозалповые к примеру.
станковый двойной стреломет на 4 стрелы залпа
станковый двойной стреломет на 4 стрелы залпа
Империя Цинь знала снаряды зажигательные - огненные стрелы и огневые пороховые снаряды. Знали чжурчжэни и труднотушимые смеси типа «греческий огонь». А огнеметы на пороховой основе работали у них с VIII века. Все это ушло монголам.
Мусульмане
В монгольских и китайских войнах 13 века не штурмовали мощные крепости-города, потребности в тяжелых камнеметах не было. В Европе такие дальнобойные камнеметы на «торсионной» (кручение волокон) или «противовесной» ( тяжелый груз в противовес) основе назвали «требюше».
Но Азия не снабдила раннюю Монгольскую империю этой технологией. Только в 1260 годах в Китае появляется аналог «требюше» с матерным названием (даже не произносите)
Но мы точно знаем, что города Хорезма штурмовали уже с использованием тяжелых камнеметов. Где же их монголы взяли? Все просто – арабский Восток дал их. По наследству, с времен античности, тяжелые гравитационные катапульты активно применялись мусульманами.
гравитационный камнемет типа манжаник
гравитационный камнемет типа манжаник
Мусульмане назвали их «манжаник». А европейцы скопировав у них – «требюше». Мусульмане – любители огня, повсеместно развили и огнеметание зажигательных снарядов на основе нефти.
настоящий требюше был в разы больше. что испытали русские?
Уже в 11 веке в армии султанов трудятся «нефтеметатели». Такие же нефтеметатели и нефтяные горшки появляются у монголов в 1220-х годах. Интересно, что в Западном походе Батыя используется только нефть. А в Китае наоборот. Нефть была жутким дефицитом и практически не применялась в осадах.
Осадный арсенал
Характеристики метательных орудий монголов были различны. Стреломет бил на 500 м., а камнемет до 200 м. Самыми мощными были мусульманские манжаники, метавшие снаряды весом 130 кг на 200 метров. Они позволили монголам не только выбивать защитников на стенах в и ломать зубцы стен, но и проламывать сами стены.
Кроме оружия (камнеметы, стрелометы и тараны), китайская/арабская цивилизации дали монголам и весь остальной осадный арсенал. От щитов-укрытий, до лестниц с крючьями и стенных веревок с грузами.
защитный навес монгольских стрелков при обстреле города
защитный навес монгольских стрелков при обстреле города
Монголы не возили с собой собранные камнеметы по Руси и Европе. Осадный китайских тумэн имел в обозе уникальные детали, которые не повторить в полевых условиях. Кунжутные веревки, металические детали сложных форм (шестеренки), горючие смеси. Все остальное делали на месте.
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
первый бой был 31-мая 1223-г на реке Калке но русскую армию быстро уничтожила даже с полководцев
а следующий бой был 1237-г но в этот раз армия Чингисхана было целенаправленно на государство Руси армию командовал внук Чингисхана. армия Чингисхана убивал всех направо налево