По Куруковскому договору казаки не имели впредь права совершать какие-либо походы (как морские так и сухопутные) без разрешения польского короля, как не имели права сами вести переговоры с соседними государствами. Казацкий реестр сокращался до 6 тысяч казаков, которые должны были исполнять обязанности пограничной стражи — из них одна тысяча должна была жить на Запорожье, а остальные пребывать на границах Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств в готовности исполнять указания властей. Казаки, вписанные в реестр, пользовались «казацкими вольностями»: личной свободой, правом быть судимыми своим войсковым судом, заниматься звериным и рыбным промыслами и торговлей. Казаки в реестре должны были получать денежное жалование. Казацкого гетмана назначал сейм Речи Посполитой. Те казаки, что проживают на королевских землях, остаются как были, те же, кто жил на землях духовенства или шляхты, мог остаться на них лишь с разрешения владельцев и лишь в качестве их подданных. Если же казак не соглашался подчиняться этому — то он должен был оставить эти земли в течение 12 недель.
Важным было также то, что все не вошедшие в реестр обязаны были вернуться в то общественное состояние, в котором они находились до прибытия в Запорожье.
на территории современной Украины, на 1555 год имевших ряд разрозненных военных укреплений («городки» или «сечи» /засеки/) и поселений (хутора, зимовники) за днепровскими порогами, вне зоны юрисдикции каких бы то ни было государств (Дикое поле). Впоследствии объединились в отдельную военную и государственную организацию Войско Запорожское, получившую своё наименование по названию региона проживания, места расположения главного военного укрепления, именуемого Сечь т.е. Крепость и пребывания штаб-квартиры (центрального органа управления — коша)
Позднее, в связи с образованием в конце XVI века реестрового казачьего войска, поселением части запорожского казачества на территории Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств, а также в связи с образованием после 1625 года в соответствии с Куруковским договором полкового устройства реестрового казацкого войска, запорожскими стали называть и реестровых казаков, не проживавших на территории Запорожья.
В дальнейшем, после восстания Богдана Хмельницкого в 1648 году под контроль Войска Запорожского и власть запорожского гетмана перешли территории Речи Посполитой, располагавшиеся на землях современной Северной и Центральной Украины. На них образовались новые казацкие полки, комплектовавшиеся из местного населения по территориально-милиционному принципу. Они дополнили полковое устройство казачьего войска, сформировав таким образом централизованную военную и административно-территориальную структуру Войска Запорожского, получившую в историографии также наименование Гетманщина. Запорожскими стали именовать всех казаков, проживавших на территории Гетманщины.
В XIII веке самым большим государством на Балканском полуострове было Болгарское царство. Но крупные феодалы ослабляли страну бесконечными междоусобными воинами.
Болгарию со всех сторон теснили внешние враги. Они вторгались в её пределы, грабили и уводили в плен жителей. В XIV веке ослабевшее Болгарское царство распалось на три почти самостоятельных княжества.
В это время росло и усиливалось другое государство южных славян - Сербия. Король Сербии Стефан Душан совершил 13 победоносных походов на Византию и отнял много земель у Болгарии. Обширное Сербское государство на юге до Эгейского моря. Стефан Душан величал себя «царём сербов и греков» и готовился к походу на Константинополь. Но после его смерти Сербия раздробилась на мелкие феодальные владения.Европа в 14-15 веках
Третье большое государство на Балканском полуострове - Византийская империя - утратило своё былое могущество. После разгрома, учинённого крестоносцами в 1204 году, хозяйство Византии окончательно пришло в упадок. В приморских городах хозяйничали венецианцы и генуэзцы; они захватили в свои руки всю торговлю. С разорённого населения правительству удавалось собирать всё меньше налогов. Казна настолько опустела, что императорам пришлось продать свои драгоценности и заменить их поддельными. Бесконечные войны феодалов за императорский престол обессиливали государство.
В XIV веке страны Балканского полуострова были ослаблены междоусобными войнами феодалов и взаимной борьбой.
2. Первое завоевание турок-османов
В это время у народов Балканского полуострова завоевания появился опасный враг. В XIII веке в Малой Азии, турок-османов. на месте распавшегося государства турок-сельджуков, образовалось воинственное феодальное государство во главе с князем Османом. Объединённые под его властью племена стали называться турками-османами. Глава Османского государства принял звание султана.
Овладев Малой Азией, турецкие феодалы стремились к новым захватам. Лишь узкий пролив отделял турок от европейского берега. Византия, воюя с Сербией и Болгарией, нередко обращалась к османам за военной и этим готовила себе гибель. Турки стали совершать набеги на Балканский полуостров, грабя и опустошая целые области.
Убедившись в слабости Балканских стран, османы перешли от набегов к завоеваниям. Сначала они вторглись в Болгарию. Почти каждый город им приходилось брать с боя. Крестьяне уходили в леса и горы, устраивали засады и нападали на турок. Но болгарские феодалы не смогли объединиться для отпора завоевателям. В XIV веке Болгария попала под власть султана.
Подчинив Болгарию, турки обрушились на Сербию.
Объяснение:
Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. З розселенням арійських племен по цілій Європі й великій частині Азії, почали вибиватися поміж іншими племенами й слов’яни, що первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною, над балтійською смугою на півночі. До самого балтійського побережжя вони не доходили, так само, як дуже довго держалися здалека від чорноморського побережжя.
Слов’яни були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили в сили природи, але релігія була краще розвинута в західних, аніж східних слов’ян.
Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили слов’яни хліборобство й огородництво. Доказ на це - спільні всім слов’янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мед і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили персні та гривні.
В арабських джерелах згадується про союзи слов'янських племен - об'єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов'яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літопис, згадуючи про розселення слов'ян у Східній Європі називає різні племена: словени, кривичі, поляни, в'ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін.
Прабатьківщина слов’ян
Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено.
Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов'ян. Так, згідно з дунайською концепцією, яка походить з найдавнішого літопису - "Повісті временних літ" літописця Нестора, слов'яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися.
За другою концепцією - вісло-одерською - прабатьківщиною слов'ян була територія сучасної Польщі.
Згідно з третьою концепцією, яку підтримує переважна більшість дослідників, давні слов'яни розселялися між Дніпром і Віслою.
Ґрунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять висновок, що слов'яни (протослов'яни), принаймні від часу виокремлення їх у II тисячолітті до н. е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов'ян на початку їхньої історії.
Розселення слов’ян
Писемні джерела І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані.
Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. е. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.
Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.
Я извиняюсь если ответы не правильные
