Гетьман Іван Мазепа є чи не найзнанішим у світі українцем. Він – герой численних європейських хронік, творів незліченної кількості митців, серед яких достатньо згадати Байрона, Пушкіна, Гюго, Словацького, Рилєєва, Чайковського. Разом з тим попри помітну роль у європейській історії Мазепа залишається напрочуд суперечливою постаттю в історії українській.
Набагато більше занепокоєння викликає ставлення до Мазепи як до зрадника України. Декому він уявляється лиш успішним кар'єристом, який скористався природними здібностями й таланом, щоб дістати владу, якою розпоряджався собі на догоду. Гетьмана буцімто цікавило тільки збагачення, а на інтереси населення він не зважав. Коли ж плани Петра І почали загрожувати амбіціям Мазепи, той вирішив перейти на бік його ворога, щоб за будь-яку ціну утримати владу. Незважаючи на позірну правдоподібність такої позиції, факти свідчать проти неї: Мазепа дбав про українські національні інтереси впродовж усього гетьманування. Очолюючи Гетьманщину, він видав універсал про захист прав козаків і низку охоронних універсалів містам. Мазепа намагався полегшити становище селян, обмеживши панщину двома днями на тиждень, пілтримував українську церкву, підтверджуючи універсалами права Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів.
Теофан Прокопович писав: "Історик повинен уміти робити дві речі: говорити правду й не говорити неправди." Не слід змішувати правди з неправдою, тобто ми не повинні ідеалізувати Мазепу. Існують свідчення того, що він ішов до вершин могутності, користуючися не найморальнішими засобами; були в нього й суто людські слабкості, як-от жінки. Немає ніякої потреби з патріотичних міркувань перекручувати факти, аби перетворити Мазепу на янгола чи святого, – достатньо віддати йому належне як великому синові України, діяльному патріотові й мужньому оборонцеві інтересів української нації.
Для шведів Полтавська битва - це Карл ХІІ, для росіян – Петро І, а для українців – Іван Мазепа. І не дивно, що постать останнього викликає стільки суперечок. Адже, Росія довгий час вперто доводила нам, що він зрадник і ганьбить "великий руський народ", і ми, українці, забули, який неоціненний вклад зробив наш Гетьман для формування незалежної держави.
Мало хто знає, що Петро І довгий час дружив із Мазепою, радився із ним як із дорослішим і освіченішим політиком. Та ось подяка московського царя – залучившись підтримкою свого радника, він таємно вирішує ліквідувати політичну автономію України і віддати Правобережжя Речі Посполитій (нині – Польща). Саме тому Мазепа, який попри все прагнув здобути для українців незалежність, веде переговори із шведським Головнокомандуючим про формування україно-шведського союзу.
У жовтні 1708 року шведи вступають на українські землі із наміром через Харків і Курськ почати наступ на Москву. Серйозною перешкодою стало місто Полтава - його захищали 4,3-тисячний російський гарнізон на чолі з полковником Келіним і 2,6 тисяч місцевих мешканців.
Такий перебіг подій змусив Мазепу відкрито перейти на бік шведського короля і об'єднати сили для ведення війни із Московією. Слід зазначити, що не всі козаки погодились із рішенням Гетьмана; частина з них, очолювана Іваном Скоропадським, не зрадила царя і продовжувала бій тепер вже проти Карла ХІІ і Івана Мазепи.
Не все в україно-шведського союзу склалося добре. Ряд невдач призвели до поразки на полтавському полі. 8 липня (27 червня) 1709 року московиті здобули перемогу, а разом з нею – панівне становище в Європі, що їм його віддали шведи. Перше, що зробив російський цар, як тільки відчув смак перемоги – оголосив Мазепу зрадником. Гетьман залишався ним навіть після смерті – Радянський Союз активно пропагував цю ідею щодо Мазепи, і слід віддати йому належне – навіть українці в неї повірили.
Росія і досі вважає видатного українського Гетьмана ворогом, забуваючи про причини цієї мазепівської "зради". Любов до свого народу і своєї держави – ось що рухало ним у цій війні, і для нас це величезного значення вчинок.
Я задумалась над этим вопросом и пришел к такому выводу. Наука история сохраняет в своей памяти события давно минувших дней. Это наше культурное наследие. Мы знаем, что есть что у нас есть корни. В наследство от предков мы получаем богатую культуру и из книг по истории мы можем узнать, как все это создавалось.
Мобильные телефоны, автомашины, книги, мудрые изречения великих людей, моральные принципы, по которым живут люди – это все наше историческое наследство. История нам узнать, что все это не появилось ниоткуда, вмиг. Мы можем узнать, как люди создавали свою культуру и зачем, как они жили без этого, какие трудности им пришлось преодолеть. Например, при изобретении электрической лампочки или на пути к демократии.
Но зачем изучать историю подробно, учить даты, запоминать исторических личностей? Например, дела царей, которые давным-давно умерли? Потому что история дает нам общую картину мира. Мы видим причины и следствия событий и задумываемся над ними. Например, то, что междоусобные войны приводят к разрухе в стране. Значит, лучше в них не ввязываться. Культ личности приводит к жестокой тирании. Значит, лучше такого не допускать. История дает нам уроки на будущее, чтобы мы учитывали их на практике.
А еще история интересна. Интересно знать, как когда-то совсем по другому жили люди. У них были другие взгляды, обычаи, традиции. Кто-то верил в идолов, кто-то уважал святую инквизицию, кто-то считал, что мыться достаточно раз в год. В их домах все выглядело совсем иначе, чем привыкли сейчас мы. Интересно знакомиться с мыслями давно ушедших людей, которые донесли до нас исторические книги. История расширяет кругозор человека.