Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об’єктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській пам’яті. .
І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та об’єднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.
Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських земель у складі Росії («Березневі статті» 1654 р), Однак юридична норма в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя. Існування автономних прав України, закріплених політичними актами гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки у «злодійстві» та «підступності» російських царів чи «безхарактерності» та «слабовольності» українських гетьманів, а й у впливі об’єктивних історичних факторів. Саме життя досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв’язку з цим функцій управління та суду зумовили появу тут нових
Сначала в Риме ( около 600 лет до н. е.) этруски победили всех латинян и посадили в Риме своих царей. За легендой в Риме правили 7 этруских царей. В 509 г. до н. е. римляни выгнали последнего этруского царя Тарквиния Гордого. С того времени Римом правил сенат, что состаял из патрициев. Такое управление называлось колегиальным. В Риме началась РЕСПУБЛИКА, что в переводе из латинского означает "дело народа". Все решения в Риме пренимал сенат который спрашевал мнение у народа. Сенатором мог стать даже раб, только при одном условии, он должен обладать высоким интелектом и правильно излагать свои мысли перед народом. Димократия в Афинах началась в классической Греции после Греко-Перских воен. Особенно демократия в Афинах начала резко прогрессировать во время правления Перикла которого назвали "царем демократии", а время в которое он правил назвали "Время Перикла". Демократия из греческого языка переводится как "власть народа", а верховным органом власти во время Перикла счетались народные собрания которые самим людям выбирать правельный путь, что бы потом не было недовольствий. Как вы уже видели оба государства питались избежать сор и покушений, на то врямя достаточно странным Ведь не каждый додумался бы "если народ чем-то не доволен и пытается востать против верховных властей...сделайте народ верховной властью, дайте ему возможность выбирать правильную сторону, что бы избежать физических и моральных бедствий" .ИЛИ ВЫБИРАЙТЕ,что для вас понятнееСравнительная характеристика государственного строя древнего Египта и Афин в эпоху Перикла- Древний Египет Афины выводы по сопоставлению различия, кому принадлежала высшая власть. Неограниченная власть, носившая наследственный характер, принадлежала фараону Народному собранию, состоявшему из всех афинских граждан Афинский государственный строй был более передовым: значительно большая часть населения сравнительно с Египтом участвовала в управлении и контролировала действия правителей. Главные чиновники назначались фараоном из числа вельмож, остальные чиновники - вышестоящим начальником, перед которым несли ответственность Доступ к управлению был открыт всем гражданам независимо от богатства и знатности. Должностные лица выбирались на определенный срок. Несли ответственность перед народным собранием, обладавшим правом снять любого с занимаемой должности. Должности замещались по жребию или голосованием.
Присоединение земель к литве началось во второй трети xiii века при великом князе литовском миндовге. в период правления гедимина и его сына ольгерда территориальные приобретения литвы продолжались. в ее состав вошли полоцкое, витебское, минское, друцкое княжества, турово-пинское полесье, берестейщина, волынь, подолье, черниговская земля и часть смоленщины. в 1362 году под власть литовского князя был киев. коренная литва окружалась поясом подвластных ей земель которые составили 9/10 всей территории образовавшегося государства, простиравшегося от до черного моря.
Державоутворення для населення українських земель хронологічно не
збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об’єктивно це незалежні
процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних
елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок
централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II,
відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак
буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без
розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій
повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї
національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В
період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку
продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого
населення, навіки відкладалися у людській пам’яті. .
І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна
державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст.
існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що
окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче
закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних
етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який
став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі
польсько-шляхетської експансії та об’єднання (як передбачалося) України
з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер
Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики
козацької старшини і придушення антифеодальних виступів
селянсько-козацьких мас.
Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого
розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після
1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських
земель у складі Росії («Березневі статті» 1654 р), Однак юридична норма
в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя.
Існування автономних прав України, закріплених політичними актами
гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні
міцним, і справа тут не тільки у «злодійстві» та «підступності»
російських царів чи «безхарактерності» та «слабовольності» українських
гетьманів, а й у впливі об’єктивних історичних факторів. Саме життя
досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст.
збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв’язку з цим функцій
управління та суду зумовили появу тут нових