Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура розвивалася протягом IV— III тис. до н. є. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву отримала від дослідженого наприкінці X — IX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с Трипілля на Київщині.
Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. — місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.
Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.
Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично — це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.
В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.
Основним заняттям трипільців було землеробство.
Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і-кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.
Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля. їх запрягали у візки, можливо сани.
Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд.
Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність.
За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.
Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.
В 988 г. великий князь киевский Владимир Красное Солнышко, его дети, дружина, тысячи жителей столицы Древнерусского государства — города Киева были крещены в водах Днепра византийскими митрополитом и священниками. Эта дата, отмеченная в древнейшей русской летописи «Повести временных лет» (историкам известна и другая дата — 989 г.), считается годом принятия Русью христианства. С 988 г. христианство стало государственной религией Киевской Руси. Принятие новой религии имело свои предпосылки. Восточные славяне были язычниками — почитали бога неба Сварога, бога плодородия Рода, бога солнца Даждьбога, бога богатства и скотоводства Белеса, бога грома и молнии Перуна, приносили им жертвы, возводили идолов — каменные и деревянные статуи божеств, молились в священных рощах, строили святилища, где совершали религиозные обряды. Историки называют язычество религией родового строя. Многобожие, обожествление сил природы, представления о равенстве богов соответствовали особенностям общественной жизни племени или племенного союза. К концу X в. в жизни древнерусского общества произошли серьезные изменения: возвысилась великокняжеская власть, усилилось имущественное и социальное расслоение, киевские князья наладили интенсивные контакты (военные, торговые, дипломатические) с соседними государствами. Сохранение язычества мешало успешному развитию всех этих процессов. Многобожие противоречило стремлению киевских князей к укреплению их власти и авторитета. Новые отношения, складывающиеся в обществе, не получали в язычестве необходимого идейного осмысления. Внешнеполитические интересы Киевской Руси требовали отказа от старинной веры и принятия одной из религий, утвердившихся у ее западных, северных или восточных соседей. Сначала была предпринята попытка реформировать язычество. Первая религиозная реформа (980), проведенная великим киевским князем Владимиром, успеха не имела. Покровитель великокняжеской дружины бог Перун был провозглашен верховным богом Руси. Князь учредил пантеон из шести главных богов, их идолов воздвигли в Киеве близ княжеского терема. Реформа была половинчатой по характеру и серьезных положительных последствий не имела. В «Повести временных лет» содержится легендарный рассказ о выборе князем Владимиром новой веры. Отвергнув западное христианство, ислам, иудаизм, князь отдал предпочтение византийскому (восточному) варианту христианства — православию. За этим решением стояли давние торговые, культурные и династические связи Руси с Византией. Первой христианкой на Руси считается княгиня Ольга, бабка князя Владимира. Летопись свидетельствует о возведении в еще языческом Киеве христианского храма Ильи Пророка. Крещению Руси предшествовало заключе- ние брака князя Владимира и византийской принцессы Анны в городе Корсуни. Свергнув идолов Перуна и других языческих богов, крестившись сам и крестив дружину, детей, киевлян, князь Владимир осуществил важнейшую по значению и последствиям реформу. Из Киева новая религия — мирно или насильственно — в течение многих десятилетий и даже столетий распространялась по всей территории Древнерусского государства. Киев стал центром русской митрополии, которая подчинялась константинопольскому патриарху, учреждались церковные округа — епископства, строились церкви, создавались монастыри. Принятие христианства в качестве государственной религии является одним из наиболее важных событий в истории Руси—России. Княжеская власть получила в новой религии и исповедовавшей ее церкви надежную опору — духовную и политическую. Государство укреплялось, а вместе с ним преодолевались межплеменные различия. Единая вера давала подданным государства новое ощущение единства и общности. Постепенно складывалось общерусское самосознание — важный элемент единства древнерусской народности. Христианство с его единобожием, признанием Бога источником власти и порядка в обществе внесло серьезный вклад в закрепление складывавшихся в Киевской Руси феодальных отношений. Крещение Руси превратило ее в равного партнера средневековых христ
Основные события "смуты" начались после голода 1601-1603 гг. в это время царь пытался не допустить народных восстаний и находился в шатком положении, т.к благодаря его чиновникам-подъячим хлеб до крестьян не доходил и толпы голодающих наводнили столицу, у него было достаточно недругов и опасаясь за свою власть он стал их преследовать.Это + голод привели к недовольству населения властью царя.К тому же, по стране ходили слухи, что Борис Годунов убил царевича Дмитрия, это тоже люди ему припомнили. Далее появился Лжедмитрий первый люди действительно верили, что с приходом к власти Лжедмитрия закончатся их страдания.Многие города стали переходить на сторону самозванца.Тех, кто отказывался присягнуть на верность новому царю люди убивали.Тем временем Василий Шуйский готовил свержение Лжедмитрия 1( тот его когда-то чуть не убил).И у него всё получилось.Лжедмитрий был убит и на престол вступил Василий Шуйский.Он старался укрепить свою власть,но в этом ему помешало восстание Ивана Болотникова.Все неудачи по подавлению восстания народ списывал на Василия и со временем народ стал переходить на сторону противника.Хотя восстание подавить удалось,авторитет царя падал.К тому же появился Лжедмитрий 2.Он успешно подходил к Москве и не давали ввозить в город продукты.В столице царил голод, цены были слишком высокие, люди не верили,что это всё закончится.Многие бояре и дворяне перебегали на сторону противника.Шуйский обратился за к Швеции и вскоре армия Лжедмитрия 2 была разбита.С этого времени началась Шведская интервенция в Россию. В 1609 г. Речь Посполитая начала военные действия и остановить их не удалось.В 1610 г. бояре, низложили Василия Шуйского и создали "Семибоярщину".Они заключили сделку с Р.П и Россией стал править польский королевич Владислав.Это никак не устраивало народ и они сформировали ополчение против польской власти.В 1612 г. Москва была освобождена и это являлось концом "смуты"
Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. — місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.
Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.
Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично — це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.
В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.
Основним заняттям трипільців було землеробство.
Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і-кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.
Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля. їх запрягали у візки, можливо сани.
Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд.
Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність.
За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.
Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.