ответ: Империя — государство, во главе которого стоит монарх, имеющий титул «император». Империя — тип государственного устройства.
Детскую империю создавали так,что дети начали "бунтовать" против родителей и в последствии так она и создалась.
Древние персы создали империю, которая была символом величия и богатства. Они построили удивительные, невиданные до той поры инженерные сооружения - роскошные дворцы посреди пустыни, дороги, системы водоснабжения и канализации, мосты и каналы.
Персидская империя простиралась от Египта, на западе, до Турции, на севере, также ее территории простирались через Месопотамию до реки Инд на востоке.
В 539 г. царь Кир решил расширить границы Персии. Всё начал с завоевания Вавилона.
Вместо того, чтобы разрушать города, персы активно работали над расширением торговли на всей территории своей империи.
Объяснение:
абема
Термин монголо-татары гораздо моложе термина Орда. К тому же орда была разношерстной - в нее входили не только монголы, но и многие тюркские племена азии.
Орда Батыя состояла всего из 30 тысяч всадников. Такое "огромное" войско могло захватить, но не могло полностью подчинить в этническом смысле огромные территории. Так, ордынцы, которые оседали на определенных территориях и ассимилировались в окружающих племенах. Так, осев в среднем течении Волги, они ассимилировались среди волжских булгар - теперешнее население Татарстана и соседних территорий.
Те, кто в Крым, в основном не ассимилировались, так как слишком отличались от остального населения - греков, армян, славян.
Часть орды под предводительством хана Узбека перекочевала в Среднюю Азию.
А те, кто остался в нижнем течении Волги так и остались чистыми монголами - калмыки. Кстати, буддисты, в отличие от мусульман-татар как в Крыму, так и в Поволжье.
Термины "монголо-татарское иго" и "Золотая орда" появились гораздо позже самих событий - в 16-17 веках.
Под Золотой ордой подразумевается область на западе тогдашней монгольской империи, улус (собственно территориальная единица монголов) Джучи, где главенствовал Батый. И то это относилось уже к более позднему периоду.
Под игом же имеется ввиду непосредственно отношения Руси и Орды на тот период, которые сами по себе были весьма своеобразными, и в разное время имели разные оттенки - как партнерские, так и рабские.
Ввиду того, что Русь вела свои дела в подавляющем их большинстве только с улусом Джучи, а остальная империя оказывалась как бы "за бортом", эти два понятия иногда принимают за синонимы.
Турки же здесь вовсе ни при чем, хотя они и имели место быть в рядах монгольской армии, но не в таком значительном количестве, чтобы чем-то выделиться для русского человека.
Объяснение:
Найвищий щабель суспільної піраміди тодішнього українського суспільства посідала родова українська знать — шляхта. Слово шляхта позначає аристократію — привілейований стан людей здебільше відомого та благородного походження. Верхівку шляхетської ієрархії посідали князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена на Волині та Центральній Україні до середини XVII ст.
Князі мали особливе становище в тодішньому суспільстві. Ніякі привілеї — ні багатство, ні вплив, ні високі посади, — не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, саме в яких українські мислителі XVII ст. вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Українські князі, як і раніше, символізували ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землі Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини, — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Були свої митна система та військо. Така роль князів була традиційною від часів Київської Русі. Власне, тому представники княжих сімей пов'язували свій родовід із князями Київської Русі. Скажімо, Костянтина Острозького сучасники вважали «паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив». Рід Острозьких у житті тогочасної України і справді посідав особливе місце. Імена Костянтина Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) протягом століть залишалися символом самобутності Русі-України.
Князь Василь (Костянтин) І Костянтинович Острозький (1526—1608) — одна з найвпливовіших політичних постатей свого часу. З 1559 р. був київським воєводою та володарем українського прикордоння. Видатний культурно-освітній діяч. Наприкінці XVI ст. — найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Князь Костянтин володів, крім давніх волинських вотчин, 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 — на Брацлавщині, 4 — в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя дослідники оцінюють у 10 млн злотих, а суму готівки обчислюють як два річні бюджети Речі Посполитої за мирного часу. Костянтин Острозький мав можливість у найстисліший термін виставити 15—20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр і спадкоємної шляхти — васалів дому Острозьких, які за умови служби князеві мешкали на території його володінь. Промовистим є й той факт, що при княжому дворі постійно перебувало близько 2 тис. шляхетних юнаків-слуг, які відбували тут лицарський вишкіл. З ініціативи князя Костянтина (Василя) Острозького 1576 р. в Острозі було створено культурно-освітній осередок, з діяльності якого розпочалося відродження української школи. Не пізніше 1578 р. тут виникла «слов'яно-греко-латинська» школа — перший вищий навчальний заклад в Україні. Після смерті польського короля Стефана Баторія( 1586 р.) Костянтин І Острозький вважався одним із можливих претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві вважав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну; єдине, що стояло на заваді, — князь був «русином і вождем схизматиків».
Прикметною ознакою життя України кінця XVI ст. було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права й привілеї, а отже, «відокремитися» остаточно від решти суспільства. Зміни в становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу — Литовському статуті, відомому в редакціях 1529-го, 1566-го та 1588 pp. За Першим (або Старим) Литовським статутом 1529 р. шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон забезпечував шляхті також володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». У Другому Литовському статуті (1566 р.) новим стало зрівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою
Тож українська шляхта за умов бездержавності зберегла державні традиції княжого Києва й передала їх козацтву — провідній верстві українського суспільства нової доби.