Объяснение:
Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).
Исторические свидетельства дают основание утверждать, что, начиная со II века до н. э., протомонгольские народы (хунну, сяньби, кидани) были знакомы с буддизмом[1]. На территории Иволгинского городища в хуннском захоронении найдены остатки буддийских чёток.
В начале XVII века тибетский буддизм из Монголии проник на север к бурятскому населению Забайкалья. Первоначально был рас среди этнических групп, вышедших незадолго до этого из Халхи — цонголов, сартулов, хатагинов; в конце XVII — начале XVIII века буддизм рас на территории всего Забайкалья. Вторая линия пришла непосредственно из Тибета, из монастыря Лабранг Трашикьил.
В 1741 году императрица Елизавета Петровна узаконила существование 11 дацанов и 150 лам при них (в июле 1991 года буддисты Бурятии отметили 250-летие официального признания их религии в России). Длительное время в бурятском буддизме шла борьба за главенство между Цонгольским и Гусиноозёрским дацанами. В 1764 году главный лама старейшего в Бурятии Цонгольского дацана стал Верховным ламой бурят Забайкалья, получив титул Пандито Хамбо-лама («учёный-настоятель»). С 1809 года главенство перешло к настоятелям (шэрээтэ) Гусиноозёрского дацана. В конце XIX века началось интенсивное проникновение буддизма в Предбайкалье — Северную Бурятию, где он встретил ожесточённое сопротивление со стороны шаманов и православных миссионеров. До Октябрьской революции 1917 года в Бурятии функционировало 46 дацанов, приходы которых были в основном организованы по территориально-родовому принципу.
В 1920-х годах часть бурят переселилась из Забайкалья (в основном из Аги) во Внутреннюю Монголию (местность Шэнэхэн) и продолжила там собственные буддийские традиции в дополнение к тем, что уже существовали в этом регионе.
построен на ул. Белинского,6А