Данило Галицький – руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, король Русі, якого вважають національним героєм України.
Син князя Романа Мстиславича Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належав до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів.
Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. З перемінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.
Він був єдиним серед українських князів періоду феодальної роздробленості, хто зумів об’єднати під своєю владою більшість етнічних українських земель. При ньому міжусобиці в наших землях практично закінчилися, а напади поляків, угорців, литовців і половців поступово відійшли в минуле. При ньому Галицька Русь стала одною з найбагатших держав в Європі, оскільки князь Данило зумів ефективно використовувати всі переваги вигідного географічного положення своїх земель, а також найбільших родовищ солі.
Все його життя – це боротьба за захист українських земель від численних завойовників. В 19 років (1223) – один з ініціаторів битви на Калці з монголо-татарами, який вважав, що захищати Батьківщину потрібно на далеких підступах, а не тільки на власній землі. На жаль, князя Данила підтримали не всі, і битва на Калці була програна; у 37 років (1240) великий князь Київський, який дав бій монголо-татарам, зумів отримати більш “м’яку залежність” від Орди, ніж інші давньоруські землі; в 50 років офіційний “Король Русі” (аж до смерті у 1264), який отримав титул короля за союз проти монголо-татар. Майбутній король землі Галицької був старшим сином князя Романа Мстиславовича і його дружини Анни.
Данило Романович завжди відрізнявся небувалою особистою відвагою. Молодий князь був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця. У битві на річці Калка князь волинський Данило рухався зі своїм військом в авангарді. Постійно ходив на вилазки і в розвідку, саме він захопив перших полонених татар. А під час самої битви першим кинувся в саму гущу ворогів і отримав важке поранення в груди.
У 1245 році відбулася битва на річці Сан, в Галицькій землі. Князі Данило і Василько Романовичі протистояли польсько-угорській армії, яку привів на Русь їх суперник князь Ростислав. Один з ворожих полків очолював відомий угорський воєвода Фірлей, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримують довгого бою. Але за свою зухвалість і самовпевненість він був жорстоко покараний галицькими воїнами. Сам князь Данило розсіяв угорський полк, захопив прапор і розірвав його навпіл. Поразка іноземних армій було повною: сам же воєвода Фірлей потрапив у полон і був там страчений.
Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.
Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.
1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломонові».
Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало князя. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по річках Случ і Горинь — проти так званих «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важко озброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Іннокентія IV. Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні 1253 року (січні 1254) був коронований в Дорогочині.
З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.
Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.
Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила.
10 октября 1731 года с подписанием грамоты о добровольном вхождении Западного Казахстана (Младшего жуза) в состав Русского государства на долгие века, вплоть до пресловутой беловежской встречи, определились единство и общность судеб казахов с русским и другими народами России.
Это событие подъему экономики и культуры Казахстана, прекращению там феодальной междоусобицы. Оно обеспечило также внешнюю безопасность казахских земель и казахов от порабощения Джунгарским военно-феодальным государством и маньчжуро-китайской империей Цинов. Казахское ханство образовалось в конце XV в. Оно делилось на три жуза (области): Старший (Семиречье), Средний (Центральный, Северный и частично Вост. Казахстан) и Младший (Западный Казахстан). В 1726 году в обстановке междоусобной борьбы и усилившейся агрессии против Казахстана со стороны Джунгарии один из казахских правителей хан Абдулхайр от имени Младшего жуза обратился к русскому правительству с о принятии в подданства. В 1731 году эта была удовлетворена. В 30-40-е годы XVIII века присоединились к России большая часть Среднего жуза и некоторые земли Старшего. В шестидесятые годы XIX в. добровольное вхождение Казахстана в состав Русского государства завершилось.
Важную роль в защите казахских скотоводческих племен и их владений сыграли в 40—60-е годы XVIII века русские военно-оборонительные пункты, особенно крепости Ямышевская (основана в 1716 г.), Железинская (в 1717 г.), Семипалатинская (в 1718 г.), Усть-Каменогорская (в 1720 г.), Бухтарминская (в 1761 г.) и другие. Одна из главных задач пограничных укреплений состояла в том, чтобы не допустить завоевания русских и казахских земель Джунгарским ханством, а в последующем — цинским Китаем. Казахам оказывалась всяческая поддержка в борьбе против иноземных вторжений. Крепости являлись в то же время опорными базами русского государства для расширения торговых связей с кочевниками и распространения среди них влияния России. Дальнейшее строительство военно-оборонительных пунктов в юго-западной части Сибири, на стыке России и Казахстана, во многом определялось состоянием русско-джунгарских и казахско-джунгарских отношений, а также обстановкой в пограничных с Китаем районах. Следует отметить, что китайские власти стремились с всевозможных интриг обострять положение в этом районе Центральной Азии, не допускать сближения между Россией и Джунгарией.
Наиболее опустошительные набеги на казахские земли войска джунгарского хунтай-джи (хана) Галдан-Цэрэна совершили в 1738-1741 гг. Вторгнувшись в пределы Среднего жуза и учинив страшный по своим последствиям погром в казахских аулах, они преследовали бежавших жителей до самой Орской крепости. Решительные действия русской военной администрации в защиту казахов, принявших русское подданство, заставили джунгар отступить. После этого заметно повысились требования к пограничной службе в вопросах более оперативной информации и оповещения обо всех агрессивных акциях джунгарских войск. Так, в предписании начальника Сибирской губернской канцелярии П. Бутурлина, комендантам пограничных укрепленных пунктов указывалось: «...ежели от них, земгорских калмыков (джунгар), какие непорядочные будут поступки, то в губернскую канцелярию обстоятельные известия в самой скорости надлежит рапортовать».
