1 им было близок по духу то, что любой человек имеет свое "высокое предназначение", то, что человек - центр культуры. так я думаю.
2 распространение просвещения в россии, утверждение гуманистических идеалов, подчёркивание единоличной власти монарха.
3самая известная книга - утопия. в ней томас критекует нынешний режим правления и описывает идеальное государство. где царит мир и равноправие.где нет преступников,нет рабов.эта книга интересовала бедняков в то время, т.к. в этой книге он описал их мечты и желания. ведь раньше мало кто писал о бедняках.
я не знаю.эта книга меня не интересует . но думаю, мы и по сей день мечтаем о равенстве и о окончании вражды в мире.
Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).
Основною продуктивною силою було селянство. Селяни жили общинами, які ґрунтувалися на сусідських, територіальних зв'язках.
В общині вони спільно володіли й користувалися лісами, водами, випасами та іншими угіддями, інколи й орними землями, відбували повинності на користь феодала і держави. Кілька сільських общин, сіл об'єднувались у волость. Управління общинними справами було виборним. Очолювали його отамани, тіуни, десятники, у волостях — старці. Сільська община користувалася і судовими правами. Був «копний суд» — суд селянського сходу, копи (копа, купа — громада), який розглядав різні цивільні і кримінальні справи (про земельні спори, крадіжки, вбивства тощо).
Сільська община складалася з дворищ, в основі яких лежали великі сімейні общини, родини. До дворища входили як родичі, так і прийшлі. Поряд з рівноправними членами дворища — «поплічниками», «потужниками», «спільниками», «сябрами» — були залежні люди — «половинники», «дольники», «підсусідки», «закупні», «люди в пенезях».
Повноправними міщанами вважалися ті, котрі володіли будинками в межах міста й мали відповідний статус. Отримати його можна було спадково або за заслуги, через купівлю будинку й землі, одруження тощо. Верхівку міщан складав патриціат (у його руках зосереджувалися самоврядні органи управління), середній поспільство (ремісники, торгівці, купці), низи - наймані працівники (сторожі, слуги), гультмі, жебраки та ін. На відміну від села, у самоврядних містах міщанин вважався вільною особою (пригадаймо загальновідомий західноєвропейський вислів «Міське повітря робить людину вільною»). Селянин, проживши в місті певний час і ставши хоча б коморником чи халупником, міг дістати свободу, і це право міста захищали міщани.
Воднораз вони виплачували податки - шос (від розмірів нерухомого та рухомого майна), від цехів, крамниць, торгівлі тощо. До повинностей, зокрема, належали: військова, ремонт шляхів, укріплень.
б життя міщан залежав від їхнього статусу. Представники верхівки розв'язували всі питання внутрішнього життя міста, обстоювали його інтереси у стосунках з державною владою. Будучи заможними, вони жили в найкращих будинках. Ремісники з ранку до вечора займалися виробництвом товарів, у чому їм допомагали підмайстри та учні. Вдосконалюючи професійну майстерність, трударі намагалися їх вигідно продати, бо за виручені кошти утримували сім'ї, закуповували необхідні для роботи матеріали. Торгівці й купці часто перебували в дорозі. Нерідко вони зазнавали нападів розбійників чи зловживань з боку магнатів.
У багатьох містах і містечках торгово-ремісниче населення становило меншість (8-30 %), а більшість займалася сільськогосподарськими роботами. Навіть у Києві наприкінці XV ст. чимало міщан заробляли на життя землеробством і сільськогосподарськими промислами.