Причины революции:
1) Противостояние самодержавия и общества, вызванное отсутствием политических свобод и парламента как формы представительной власти
2) Нерешенность аграрного вопроса: господство помещичьего землевладения, малоземелье крестьян, сохранение выкупных платежей
3) Ухудшение положения рабочих вследствие обострения конфликта между трудом и капиталом
4) Кризис имперской системы отношений меду центром и провинцией, между метрополией и национальными районами
5) Неудачный ход и поражение России в Русско-японской войне 1904-1905 гг.
Этапы:
I этап - начало и развитие революции по восходящей линии (январь-сентябрь 1905 г.)
"Кровавое воскресенье" 9.01.1905 г. стало импульсом к революционным выступлениям (стачки рабочих в Иваново-Вознесенске и возникновение совета рабочих уполномоченных; восстание на броненосце "Потемкин"; съезды земских представителей и Всероссийский крестьянский съезд - требование конституционных реформ), что не заставило себя ждать реакцию верховной власти: обещания и полумеры (18.02.1905 г. - рескрипт Николая II с обещаниями реформ; 6.08.1905 г. - указ Николая II об учреждении Государственной думы). Все эти события усилили революционное движение.
II этап - высший подъем революции (октябрь-декабрь 1905 г.)
- Образование политических партий: Кадеты, октябристы и черносотенные организации.
- Революционные события: Всероссийская политическая стачка (сентябрь-октябрь 1905 г.), образование Советов рабочих депутатов в Москве и Петербурге (ноябрь-декабрь 1905 г.), восстание на флоте (Севастополь, Кронштадт - октябрь-ноябрь 1905 г.), декабрьское вооруженное восстание в Москве.
- Действия верховной власти: 17.10.1905 г. - царский манифест "Об усовершенствовании государственного порядка"; 11.12.1905 г. - издание нового закона о выборах в I Государственную думу; 15-18.12.1905 г. - подавление с войск вооруженного восстания в Москве.
III этап - спад революции (январь 1906 - июнь 1907 гг.)
- Революционные выступления: массовые крестьянские волнения (июнь 1906 г.); восстание солдат и моряков Балтийского флота в Свеаборге, Кронштадте и Ревеле (июль 1906 г.); покушение на П. А. Столыпина (12.08.1906 г.).
- Парламентская борьба: выборы в I Государственную думу (26.03 и 20.04 1906 г.); начало работы I Государственной думы (27.04.1906 г.); думский адрес императору с требованием введения конституционного правления (05.05.1906 г.); выборгское воззвание 182 депутатов в знак протеста против роспуска I Государственной думы (10.07.1906 г.); деятельность II Государственной думы (20.02 - 2.06 1907 г.); роспуск II Государственной думы и введение в действие нового избирательного закона (03.06.1907 г.)
- Действия верховной власти: преобразование Государственного совета в верхнюю палату парламента (26.02.1906 г.); издание "Основных законов Российской империи", определявших полномочия Госсовета и Госдумы (23.04.1906 г.); издание "Временных правил", разрешавших создание профсоюзов (04.03.1906 г.); создание военно-полевых судов (19.08.1906 г.) - связано с покушением на Столыпина; начала аграрной реформы П. А. Столыпина, издание царского указа, предоставлявшего крестьянину право выхода из общины с принадлежавшим ему земельным наделом (09.11. 1906 г.)
Завершение первой русской революции.
Итоги:
1) Начало движения России к конституционной монархии и правовому государству.
2) Создание Государственной думы: реформа Государственного совета - преобразование его в верхнюю палату парламента; утверждение "Основных законов Российской империи"
3) Провозглашение свободы слова: разрешение создавать профсоюзы, частичная политическая амнистия
4) Столыпинские реформы: отмена выкупных платежей для крестьян
Розпочинаючи з другої половини ХІХ ст. Іран вступив у новий період своєї історії, пов'язаний із проникненням іноземних держав та поступовою руйнацією традиційної структури держави Каджарів. Під впливом зовнішнього тиску в Ірані дозрівали передумови для трансформації усталеної політичної та соціально-економічної системи.
Метою пропонованої лекції є висвітлення причин та наслідків перетворення Ірану в напівколонію, з’ясування особливостей розвитку капіталізму в країні та виокремлення причин і результатів революції 1905-1907 років.
Щоб з’ясувати причини перетворення Ірану в напівколонію потрібно пригадати, що з 1796 року країна знаходилася під владою знаті напівкочового племені Каджарів. На середину ХІХ ст. Іран залишався відсталою, аграрною країною, у якій панували феодальні, а серед кочових племен – напівфеодальні, напівпатріархальні відносини. Соціально-економічна відсталість Ірану була наслідком перманентних чужоземних завоювань та внутрішніх міжфеодальних війн. Внутрішньополітична ситуація ускладнювалася тим, що Іран був багатоетнічною державою, у якій роль державної релігії відігравав іслам у формі шиїзму.
На середину ХІХ ст. внутрішнє становище Ірану значно погіршилося. Причинами цього були: по-перше, феодальний сепаратизм. Правителі багатьох областей, особливо на окраїнах, були майже незалежними князьками (хани Харасану, Курдістану, Керману); по-друге, між ними загострилася боротьба за «прикордонні території»; по-третє, вони часто виступали проти шаха (не виконували обов’язків, не оплачували визначену суму податків, відмовлялися брати участь у військових діях держави; по-четверте, держава не витримувала величезних витрат на розкіш двору шаха і дворів ханів; по-п’яте, катастрофічне погіршення матеріального становища переважної більшості населення, внаслідок чого зростає кількість повстань селян, ремісників, дрібних торговців і міської бідноти.
Важливо те, що для посилення проникнення іноземних держав в Іран на середину ХІХ ст. вже існувала відповідна правова основа.
Перераховані договори відіграли важливу роль у поступовому проникненні іноземного капіталу в Іран. На середину ХІХ ст. дуже виріс довіз в Іран європейських текстильних товарів, головне англійських. Якщо в 1833 р. в Тавріз, який був тоді торговим центром Ірану, було привезено європейських товарів на 15 млн. крб., то в 1836 р. – вже на 40 млн. крб. Прикметно, що після 1837 р. ці торгові операції здійснюють європейські торгові фірми. В результаті конкуренції індійського, грецького, і турецького шовку скоротився вивіз шовку в Європу і іранських бавовняних тканин у прикаспійській області Росії. На внутрішньому ринку вироби і тканини – продукція домашньої промисловості і мануфактури – не витримували конкуренції привізних товарів фабричного виробництва. Мануфактури, домашня промисловість і ремесла Ірану занепадали. Проникнення іноземного капіталу згубно впливало на всі сторони суспільно-економічного життя країни. Посилився ріст товарно- грошових відносин та приватизаційні процеси в економіці Ірану. Отже, Іран все більше ставав об’єктом торгової експансії європейських держав, поступово перетворившись для них у ринок збуту.
Контакти з колоніальними державами мали для іранського суспільства не лише негативні, а й позитивні наслідки. Залучення Ірану до світового ринку привело до посилення розвитку товарного землеробства, особливо в останні десятиліття ХІХ століття. У деяких регіонах почали переважати посіви експортних технічних культур (бавовник, клещевина, опіум, тютюн).Упродовж ХІХ ст. зовнішня торгівля у постійних цінах зросла у 8 разів. По вартості імпорт країни у 1830 р. складав 2 млн. фунтів стерлінгів, а в 1900 р. – понад 5 млн. фунтів стерлінгів. Іранський експорт (бавовник-сирець, шовк, пшениця, рис, тютюн, оброблена шкіра, килими) за той самий період з 2 млн. ф. ст. по вартості збільшився до 3,8 млн. ф. ст. Під впливом Англії і Росії іранське шахство заборонило работоргівлю в районі Перської затоки і на південно-східному узбережжі Каспійського моря.
Отже, Іран ще на початку ХІХ ст. потрапив у сферу інтересів європейських держав, які досягли політичних і економічних переваг на Близькому і Середньому Сході. Наприкінці століття експансія колоніальних держав передовсім Англії і царської Росії, у цьому регіоні значно посилилася. Об’єктивно це суперництво давало Ірану можливість зберегти свою державну і формальну незалежність, що не завадило, однак, його перетворенню в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. у напівколонію.
Найнепокірніші запорожці, яких було близько 5 тисяч, подалися за межі Російської імперії - за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ.
У 1785 році 8 тисяч колишніх запорожців перйшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в ніжній її частині (нині це територія Сербії). Вони стали австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі вимагало від Російської імперії організації якоїсь протидії, бо та викликала симпатії українського народу. Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року маніфестами звернулася до козаків вже з проханням повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Проте запорожці відгукувались неохоче. У 1783 року козаків офіційно взяли на військову службу, як Військо вірних козаків. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 років воно було перейменовано в Чорноморське козацьке військо, якому було дозволено оселитися на землях між Південним Бугом та Дністром.
По закінченню війни у 1792 році Чорноморське козацьке військо було переселено на Кубань., а у 1860 році воно вже отримало назву Кубанського козацького війська.
В 1828 р. частина козаків Задунайської Січі, що сиділи коло Акерману, приняли російське підданство й утворили Дунайське військо. Того самого року частина задунайських козаків, під проводом Осипа Гладкого, вернулася на Україну. В 1831 р. вони дістали дозвіл осісти над Азовським морем, між Бердянськом та Маріуполем, під назвою Азовського війська; в 1860-их роках вони злучилися з кубанцями