імператора Тита Флавія
Римський Колізей або, як його ще називають, амфітеатр Флавіїв, побудований між трьома пагорбами: Эсквилинским, Целиевским і Палатінським. Архітектура Колізею вражає своєю масивністю. Довжина зовнішнього еліпса дорівнює 524 метри, а його загальна площа — близько 24 000 метрів квадратних. Довжина самої арени досягає 85,75 метрів, а ширина — 53,62 метрів. Фундамент височіє на 13 метрів, самі ж стіни до 50 метрів у висоту.
З латині «Колізей» перекладається як величезний чи колосальний. І це дійсно саме відповідне визначення для античного амфітеатру.
Крім основної арени і кам’яних стін, Колізей вміщує вомиторії — своєрідні проходи під трибунами, за якими відвідувачі могли добратися до своїх місць в обхід основних ступенів. Після десятків років руйнувань, туристам відкрилася колись прихована від очей підземна частина амфітеатру — гипогеум. Ця частина арени являє собою мережу тунелів, камер та проходів, в яких раніше були гладіатори до виходу на бій і утримувалися тварини. В окремих частинах гипогеума розташовані колодязі, куди скидали тіла загиблих тварин і деяких бійців. У часи функціонування Колізею підземелля було закрито від відвідувачів дерев’яними настилами. Але після землетрусів, дощів і вітрів дерево прогнило, дозволивши всім туристам своїми очима вивчити заплутані ходи.
Переживаемые в настоящее время западной культурой кризисные явления, вызванные формированием в европейских странах структур общества потребления, вступают в глубокое противоречие с претензиями западной цивилизации на монопольное производство универсальных ценностей и норм социальной жизни. Кризис Запада наиболее очевидно проявляется именно в культурной сфере, поскольку потребление как социальный феномен в значительной степени основано на системе ценностей и идей, сводящих жизненные смыслы к удовлетворению материальных интересов. В связи с этим цивилизации, находящиеся в орбите «культурной радиации» Запада, в том числе и Россия, оказываются перед необходимостью осмысления ситуации, в которой превосходство Запада в научно-технической и материальной сфере сочетается с негативными характеристиками общества потребления с точки зрения развития духовности. Коллизия между желанием сохранить и укрепить традиционные институты и культурные ценности и необходимостью учитывать глобальность инициированных Западом перемен, охвативших человечество, лежит в основе выбора цивилизационных ориентиров развития современного российского общества.
Тема об отношении России к Западу, о перспективах ее модернизации и возможности «особого пути» давно уже стала отдельной и обширной отраслью философской компаративистики, накопившей практически необозримую литературу. В ее рамках речь о взаимной соотнесенности российской и западной цивилизаций заходит обычно в связи с проникновением из Европы в Россию культурных новаций, укоренением их здесь и дальнейшим независимым развитием. Значительно реже поднимается во о роли России в судьбах Европы, о возможном обратном культурном влиянии России на Запад, о самопознании и самокритике западного цивилизационного сознания при обращении к российской культурной традиции. Рассмотрение проблемы в данном контексте является принципиально важным для выработки всестороннего комплексного взгляда на общие тенденции развития человечества, для экспликации общих культурных парадигм, общих ориентаций духовных интенций различных цивилизационных систем.
Изучение России как духовного пронизанного оппозициональными инфлюациями, имеет особое значение в контексте анализа исторического процесса и эволюции человеческого общества. Исторический процесс - это фундаментальное понятие, характеризующее необходимые и достаточные условия появления (выделения) в результате сложных системных взаимодействий различных цивилизаций некоторых совершенно новых, четко локализованных культурных структур. Исторические судьбы России сложились так, что здесь на материальный, географически-национальный «костяк» наросла цивилизационная и культурная «плоть», образованная связями по направлению Запад-Восток. Характерным и очень красноречивым примером такого выросшего из взаимного пересечения импульсов, исходивших как с Запада, так и с Востока, особого российского понимания духовности может служить совершенно оригинальная, несмотря на свой генетический синкретизм, концепция человека, которая, в свою очередь, повлияла на формирование представлений о цивилизации как о специфически системном, целостном явлении.
В России процесс взаимодействия несходных цивилизаций породил высокоразвитую культуру, языком которой стал русский, а идеологической основой - православие, монотеистическая религия со своеобразной системой этико-правовых представлений и религиозно-политических институтов. Эта культура на много веков вперед определила пути развития целого ряда народов, сказываясь в их жизни до сего дня. Многим обязана ей также культура европейских народов. Таким образом, история российской цивилизации является важной составной частью истории всего человечества, без которой невозможно понять ее закономерности. Кроме общенаучного интереса она имеет и злободневное практическое значение не только лучше постигнуть особенности культуры десятков народов, но и точней оценить сущность многих общественно-политических явлений современности.
Специфика цивилизационных процессов состоит в том, что важнейшую роль в них играет сформировавшийся в обществе тип духовной культуры. Чтобы охарактеризовать отношение, существующее между понятиями цивилизации и культуры, надо вспомнить, как происходило формирование в философии представлений о цивилизации как стадии в развитии человечества. С легкой руки А. Тойнби понятие «цивилизация» стало привычным в инструментарии историков и философов. Однако, как часто бывает, легче ввести в оборот слово, чем дать вразумительное объяснение его смысла. Как известно, понятие «цивилизация» имеет много определений, как у зарубежных, так и отечественных историков и социологов.
Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.
Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.
У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.
ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.
Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.
Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп знаті вони являли собою єдиний панівний стан.
Князь Костянтин Острозький
Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький