Первая половина XIX в. —" золотой век" русской литературы. На протяжении нескольких десятилетий произошла смена трех ведущих художественных стилей. Сентиментализм с его интересом к душе и переживаниям отдельного человека («Бедная Лиза» Н. М. Карамзина) уступил место романтизму, культивировавшему возвышенные чувства любви к свободе, независимость и готовность к жертвам, воспевавшему идеального героя, недовольного и собой, и обществом ( В. А. Жуковского, ранние произведения А. С. Пушкина, М. Ю. Лермонтова идр.) - Увлечение романтизмом как сон, как утренний туман» : в литературе утвердился реализм, вдохновлявшийся не вымышленными ситуациями и романтическими страстями, а реальной жизнью, реальными людьми, любящими, ищущими себя и свое место среди других людей. Реализм пришел в русскую литературу вместе с «Евгением Онегиным» , «Повестями Белкина» , «Капитанской дочкой» А. С. Пушкина. За ними последовали «Герой нашего времени» М. Ю. Лермонтова, «Записки охотника» И. С. Тургенева, «Бедные люди» Ф. М. Достоевского, «Мертвые души» и «Ревизор» Н. В. Гоголя.
На общественно-культурную жизнь России первой половины XIX века огромное влияние оказали два события в стране: Отечественная война 1812 г. Движение декабристов1825г.
Они сыграли определяющую роль в развитии общественного сознания, повлияли на политику правительства в сфере культуры. Эти события не бесследно для многих областей художественной культуры. Эпоха 1812 года – важный этап в развитии национального самосознания. С ростом национального самосознания связан интерес к собственной истории, особенно возросший в это время. Фактом огромного культурного значения стала ‘ История государства Российского ‘ Н. М. Карамзина, первые 8 томов которой увидели свет в 1818г. Карамзин был первым историком, которого стала читать публика.
Путь русской художественной культуры, начинаясь с классицизма, пролегал в первой половине века через романтизм к реализму. Это была общая закономерность, которая проявилась в области литературы, театра, живописи, графики, скульптуры. Литература играла в этом движении авангардную роль.
Основное направление в художественной литературе первых десятилетий XIX века- романтизм. В России он возник в переломную эпоху Отечественной войны 1812 года. Сутью романтического искусства было стремление противопоставить реальной действительности обобщенный идеальный образ. Русский романтизм неотделим от общеевропейского, но его особенностью был ярко выраженный интерес к национальной самобытности, отечественной истории, утверждение сильной, свободной личности.
Развитие лирики от элегически мечтательной до глубоко гражданской, проникнутой чувством борьбы ‘’ за угнетенную свободу человека’, было характерной чертой романтической поэзии. Поэты-декабристы утверждению мысли о ее высоком гражданском назначении. Социальность русской литературы, ее сопричастность общественной жизни –общепризнанная особенность и характерная черта. Одним из открытий писателей ‘ натуральной школы’ ( ранние произведения Гончарова, Некрасова, Тургенева, Достоевского и др. ) был ‘ маленький человек’ с его нелегкой житейской судьбой.
Предметом пристального внимания русской литературы становилась судьба крепостного крестьянина ( повести Д. В. Григоровича, очерки из крестьянской жизни В. И. Даля, цикл рассказов ‘Записки охотника’ И. Тургенева) . Новый невиданный ранее мир русского купечества открыл читателю и зрителю А. Н. Островский.
Дмитро Вишневецький був старшим з 4-х синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни — доньки Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Дід Дмитра —Михайло Вишневецький-Збаразький, разом з його батьком, дядьками Федором, Олександром, брали участь у Вишнівецькій баталії. Каспер Несецький називав його батьками князів Олександра Вишневецького та його дружину Скорутянку. Відомий як перший організатор козацьких військ. Його попередники — Предслав Лянцокоронський, Остафій Дашкович, залучаючи козацькі загони до своїх військових операцій, використовували їх як силу допоміжну. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав власні політичні амбіції. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, у джерелах XVI ст. такий титул «Байди» не трапляється. Не підтверджено джерелами твердження про те, що він заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація придніпровських степів, утворення організації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі в Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою в Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653 р.).
