Центральноазійське повстання — національно-визвольне антиросійське повстання 1916 року проти колоніальної політики Російської імперії та колонізаторів. Перша велика колоніальна революція XX століття.
Височайше веління. Про залучення чоловічого інородницького населення Імперії до робіт по влаштуванню оборонних споруд та військових сполучень у районах діючої армії, а також для будь-яких інших, необхідних для державної оборони робіт.
Розпочавшись із протесту проти набору до тилових частин діючої армії, рух переріс у національно-визвольне збройне повстання, що продовжувалось у деяких місцевостях кілька місяців та примусило владу для його придушення відтягти військові частини з фронту. За весь час панування у середньоазійських колоніях Російська імперія не знала повстання такого розмаху.
Революційний вибух охопив 1916 року ряд районів Узбекистану, Киргизії, Казахстану і перекинувся на території повітів Сибіру, Нижнього Поволжя (Калмикія) та Північного Кавказу.
Витяг з промови члена Державної думи А.Ф. Керенського про становище в Туркестані і Степовій області 13 грудня 1916 року
Передумови
Російська експансія
Планомірний наступ російського війська на Центральну Азію був розгорнутий у 30-х — 40-хі роках 19-го ст. після захоплення північних провінцій Персії та досягнення панування на Каспійському морі (Гюлістанська (1813) та Туркманчайська (1828) угоди). 1853 року була захоплена Ак-Мечеть, 1865 року — Ташкент. Від 1868 року, після взяття Самарканда, бухарський емір став васалом російського царя. Від 1873 року Хівинське ханство підкорилася Росії, а 1876 року було приєднане Кокандське ханство (Фергана) [2].
Національно-визвольний рух
Національно-визвольний рух другої половини 1916 року у Центральноазійській частині Російської імперії, у час військової поразки її на фронті Першої світової війни, може розглядатися як складова підготовки революційних подій 1917 року, що випливає із характеру та перебігу подій, коли широкі маси селянства та ремісничі верстви населення міст повстали проти російського владарювання на територіях, заселених неросійськими народами, де діяли подібні форми й характер експлуатації корінного населення.
Объяснение:
Тридцатилетняя война 1618-1648 гг. затронула почти все европейские страны. Эта борьба за гегемонию Священной Римской империи стала последней европейской религиозной войной.
Причин Тридцатилетней войны было несколько.
Первая – это столкновения между католиками и протестантами в Германии, которые в итоге переросли в более масштабный конфликт – борьбу с гегемонией Габсбургов.
Вторая – стремление Франции оставить Габсбургскую империю раздробленной, чтобы сохранить за собой право на часть ее территорий.
И третья – борьба между Англией и Францией за морское господство.
Ход Тридцатилетней войны
Начало Тридцатилетней войны в Европе связано с чешским восстанием против Габсбургов, которое, однако, было разгромлено к 1620 году, а спустя пять лет против Габсбургов выступила Дания – протестантское государство. Попытки Франции втянуть в конфликт сильную Швецию успехом не увенчались. В мае 1629 года Дания терпит поражение и выходит из войны.
Параллельно войну с Габсбургским господством начинает Франция, которая в 1628 году вступает с ними в конфронтацию на территории северной Италии. Но боевые действия были вялыми и затяжными – закончились от только в 1631 году.
За год до этого в войну вступила Швеция, которая за два года всю Германию и в итоге разбила Габсбургов в битве при Лютцене.
Участвовала в этой войне и Россия, которая выступила против поляков, однако потерпела поражение. После этого на Польшу двинулись шведы, которые потерпели поражение от Католической коалиции и в 1635 году была вынуждена подписать Парижский мирный договор.
Однако со временем превосходство все же оказалось на стороне противников католичества и в 1648 году война была окончена в их пользу.
Итоги Тридцатилетней войны
Эта длительная религиозная война имела целый ряд последствий. Так, в числе итогов войны можно назвать заключение важного для всех Вестфальского мирного договора, которое состоялось в 1648 году, 24 октября.
Условия этого договора были таковы: Франции отходил Южный Эльзас и часть лотарингских земель, Швеция получила значительную контрибуцию и также фактическую власть над Западной Померанией и герцогством Бреген, а также островом Рюген.
